10 Євдокія

Атанасій розчинився в повітрі. Ось рогата скотина йшла поруч зі мною, але наближаючись до пофарбованої блакитною фарбою будівлі гімназії, з ліпниною і вузькими вікна, чорт трішки відстав. А потім і зовсім зник, залишивши мене сам на сам з проблемами.

Монументальні важкі двері, на які пішло не одне дерево, я ледве відчинила. Вони відкрились з протяжним скрипом, впускаючи мене в невеликий хол. Мощена сірим камінням підлога злегка поблискувала, в ній проглядались якісь металеві лінії. На вікнах висіли важкі портьєри, і в цілому відчуття було що втрапила в чийсь будинок.

Я покрутила головою, машинально відмітивши над головою важку люстру, і сходи в кінці коридору.

І ні душі навколо. Куди йти? Зробила кілька кроків до сходів – ну не може бути кабінет ректора на першому поверсі. Чи може?

Двері за моєю спиною знову скрипнули, і в хол зайшла ще одна дівчина. Про таку кажуть кров з молоком. Круті стегна, пишні груди, рум’яні щоки, і строката хустка, з під якої на свитку сповзала темна коса в мою руку товщиною.

- Встигла, - розв’язуючи китичні кінці хустки сказала дівчина, і рушила до мене. Вона спустила хустку а плечі, демонструючи блискуче волосся, пов’язане зверху стрічкою, ця ж стрічка була вплетена в косу. – І де тут ректор? – вона трішки озирнулась.

- А ви теж вступити хочете? – з сумнівом запитала я.

- Авжеж, - дівчина мені усміхнулась цілком люб’язно. Можна сказати перша привітна людина, яку я зустріла за сьогодні. Та і за вчора, якщо не рахувати милого чоловіка, що пригостив мене пиріжком.

Зблизька від чорнявої абітурієнтки тягнуло якоюсь морозною слою, здавалось вона як кондиціонер охолоджує навколо себе повітря. У відповідь в моїх нутрощах почало розгорати тепло, що сконцентрувалось десь біля серця.

- Ректорська на другому поверсі, - ще раз озирнувшись вирішила дівчина.

- А ви вже тут були? – з полегшенням запитала я. Може дізнаюсь ще щось корисне.

- Я – ні, - мотнула головою дівчина. – Ой, і що ти мені викаєш, аж не по собі. Я Настя.

- Євдокія, - представилась я у відповідь. І додала: - Дуже приємно познайомитись.

Він Насті зметнулась чергова хвиля холодної енергії. Помітивши як я мимо волі здригнулась, вона зітхнула:

- Ніяк не можу дати цьому раду, - вона помахала руками.  – Моя прабаба була із снігурок, знаєш з тих, кого в лісі в мороз прив’язують.

Я похитала головою:

- Не знаю,  а навіщо їх прив’язують?

Ми підійшли до дверей з золотою табличкою – Ректор. Ні тобі прізвища, ні імені. Та і двері виявились зачиненими.

- Рано, мабуть, почекаємо, - вирішила Настя. Я погодилась. Ми відійшли до вікна, яке виходило на той самий парк, що  я вже оминула. І Настя продовжила розказувати: - Раніше в селах було як – якщо мороз лютує, то треба його задобрити. От і брали дівку що по красивіше, та і відводили її в ліс, в наречені Морозу, значить. Снігурками їх звали. Хто синів від холоду та вмирав, а хто, як моя прабабця,  повертався. Кажуть сильнішої відьми світ не знав, що правда і лютішої теж. Коли вона відійшла всі в селі радувались, вона і серед літа могла в крижану брилу корову перетворити. Але, слава Богу, її сила нікому в роду не передалась.

-  А тобі? – вловлюючи еманації морозу від Насті запитала я.

- В тому то і справа, що мені перепало. Та батько категорично проти того, щоб я вчилась, - - зітхнула Настя. – Я ж старша з дочок, а окрім мене ще дві, поки я заміж не піду, то й вони  в дівках сидітимуть. А ти уяви два роти годувати поки я вчитимусь? От батько і не пускав. Та ми з мамкою вирішили, що краще вже Лелька і Олька в дівках походять рік, але я з своїм морозом розберусь, і приборкаю його. От батько в Крим по сіль як виїхав, так мати мені клунок в руки, і в місто відправила, може ще не пізно, і мене візьмуть в гімназистки. А ти?

- А що я?

- Ну ти з шляхетних, зразу видно. Кажуть, тут шляхетні вчаться тільки щоб з кадетами знайомитись і заміж швидше вискочити. Де то таке видано, щоб шляхетна відьма та повивальною бабкою йшла, чи, прости Боже, - шкідницею?

- У мене жених є, - я хитнула головою. І пригадавши про долю Євдокії додала: - Навіть два. Тільки один згинув без вісти, а другий відьмак.

- То ти тут хочеш дочекатись, поки перший з’явиться  і другого на дуелі пристрелить? – хіхікнула Настя.

- Гарний варіант, - я кивнула головою.

В цю мить в коридорі стало реально не по собі. Якщо до того аура Насті відчувалась як подих кондиціонеру в спекотний день, то тепер у мене аж волосинки наелектризувались і встали дибки. Мабуть, і капелюшок на голові заворушився.

Коридором йшов чоловік, чия фігура мені здалась знайомою. Азарій?