7 Євдокія

Тітка так само трималась осторонь, але і без нагляду мене не залишила. Ми повернулись в кімнату, і Пелагея злила мені над мискою, щоб я могла вмитися.

Сама жінка встигла змінити свій засмальцьований фартух і темно-буру плахту на чисте. Тепер на ній була червона плахта, розшита дрібними перлами жилетка, а голову прикрашав парчевий очіпок.

Я, користуючись пам’яттю тіла теж переодягнулась. Перед нареченим хотілось виглядати пристойно, якщо вже на нього я покладала якісь надії.

Сукня виявилась хоч і цілком зручною, і обійшлось без корсета чи турнюра, але широкі рукава мене вразили. Що дивно сукню тітка принесла, в моєму гардеробі її не було – очевидно родичі Євдокії наклали лапу навіть на її одяг. От вже не знаю, що вони планували робити з сукнями і костюмами, адже тітка в них не влізла б при найсильнішому бажанні. Не та вагова категорія.

- Волосся збери, - буркнула мені Пелагея. Я не уявляла, що можна було зробити з довгою гривою самотужки. Тому просто переплела косу, і щедро закріпила її шпильками в гульку на потилиці. Тітці не сподобалось, про що вона мені  і повідомила.

Закінчивши збори ми вийшли у вітальню.

- А ось і наша зірочка, - розплився в посмішці дядько. І стільки нещирого благодушшя було в його тоні, що мене аж пересмикнуло.

Причина такої поведінки крилась тут же. Поруч з дядьком з чаркою чогось червоного стояв ще один чоловік. Я подивилася на нього, і наче на скелю налетіла. Високий і худий, з довгою шиєю і лисою головою, він дивися на мене, як стерв’ятник на здобич.

Чоловік був одягнений в дорогий костюм, красиво пов’язана хустка, оксамитовий сюртук-візитка, начищені до блиску черевики.

Все це я відмітила краєм ока, бо основна моя увага були прикута до обличчя. Жовта шкіра обтягувала череп, кущі брів додавали гостю суворості. Глибоко запалі очі спалахнули гарячим блиском, коли наречений мене помітив.

- Євдокія, ви прекрасні, - прокаркав Яків Давидович і схилився над моєю рукою. Я пораділа що мода передбачала рукавички. Торкатись нареченого не хотілось категорично. Від нього навіть тхнуло якось гидко, як від старого немитого тіла.

- Повечеряєте з нами? – запитав дядько.

- Як я можу відмовитись? – Яків посміхнувся, не розкриваючи рота.

Його хижий погляд не відривався від мене. Від чого мені було не по собі.

Ми перейшли в їдальню, якою, як я знала, Полозюки користувалися не часто.

Тітка заходилась накладати їжу в тарілки взяті з кращого батьківського сервізу. В кришталеві чарки дядько розлив горілку.

У мене від вигляду тушкованого кролика рот наповнився слиною. Цілий день без їжі давався в знаки, тому навіть масний пекучий погляд Якова Давидовича не зіпсував апетит.

- Я бачу, ви не перебільшували, - відклавши виделку і ножа біля порожньої тарілки, констатував жених, звертаючись до дядька Гліба. – У дівчинки і справді збільшився резерв.

Виглядав жених надзвичайно задоволено.

- І у зв’язки з цим, - дядько витер рота серветкою, і запив їжу, і хитро подивився на банкіра Якова. – Ми вважаємо, що викупна сума за наречену несправедлива.

- Он як? – жених підняв одну брову.

- Так, - кивнув дядько так, що два його підборіддя затряслись. – Її сил вистачить вам на довго.

- А годувати і поїти її в цей час хто буде? А це все, Глібе Аркадійовичу, видатки, видатки...

Я принишкла, уважно вслухаючись  в їх розмову. Хоч і вдавала, що мене дуже цікавить морква і капуста в моїй тарілці.

- Та скільки вона їсть, - вклинилась тітка. Але під грізним поглядом дядька знітилась і вхопилась за чарку.

- Буду прямо говорити, - банкір посміхнувся. – Ви продешевили, але договір є договір. Ми зійшлись на тому що я беру безприданницю з слабким даром. І те що її дар підсилився на наш договір не впливає.

- Та ми... - на щоках дядька виступив рум’янець. – знайдемо іншого жениха.

- Глібе Аркадійовичу, не меліть нісенітниць. Ви чудово знаєте, що наш договір не розірвати, жоден суддя не стане на ваш бік, особливо після того, як ви профукали завдаток. Чим ви його мені повертати будете? Отож бо  і воно, - Яків задоволено усміхнувся. Дядько сопів як роздутий міх, але нічого сказати у відповідь не наважився. Банкір грізно дивився на них з тіткою.

- Я це так не залишу, - нарешті видав дядько. – До самого царя дійду.

- Договір крові, - від доброго настрою банкіру не залишилось і сліду. – Навіть цар не розірве. Дівка моя. І раз ви так повернули розмову, - банкір шпурнув серветку. – Я не буду чекати її повноліття. Завтра ж зранку подам подання в єпископат, щоб шлюб благословили найближчим часом.

Від Якова Давидовича почала розповзатись холодна аура, від якої не тільки я поморщилась, але і дядько з тіткою ніби стиснулись і зменшились в розмірах.

- Добре, - зрештою кивнув дядько. – Але погодьтеся, я мав спробувати виторгувати більше, ділові люди ж, кожен свою вигоду шукає, - його тон змінився, обличчя осяяла посмішка. І банкір теж перестав тиснути своєю силою.

- За що  і поважаю вас, Глібе Аркадійовичу, - в тон дядьку відповів банкір. – Свого не упускаєте. А зараз я б хотів побути трішки з нареченою, все в рамках пристойностей, але ж маю право.

Він знову цупким поглядом пройшовся по мені.

- Вітальня в вашому розпорядженні, - кивнув дядько.

Яків Давидович простягнув мені руку, піднімаючи з-за столу. Рука у нього була крижаною, це відчувалось навіть через тонку рукавичку.

- І як вам так вдалось, Євдокія? – задумливо зазираючи мені в очі запитав жених.

- Що саме? – уточнила я. Від жениха хотілось триматись на відстані. Але він стискав мою руку, і напирав.  Я озирнулась. Де ж компаньйонка, про яку писалось в любовних романах? Ніби ж непристойно залишати незаміжню дівчину на одинці з чоловіком. Ні, немає нікого, я сам на сам з хижаком.

- Зробити прорив, - він почав стягувати мою рукавичку. Я сіпнула рукою, але нічого не вийшло. – Душу дияволу продали, чи що? – Яків Давидович гоготнув, ковзаючи поглядом по моєму тілу. Але враження було таке, ніби він зазирає мені в душу.