6 Євдокія

- Я думаю куди воно пропадає все, а ти значить у рідних крадеш? Невдячна ти ...

До моєї коси потягнулись пальці-сосиски, червоні і порепані. Я підібралась в очікуванні спалаху болю. Пам’ять тіла підказувала, що приємного мені чекати не варто. Відтаскає за патли тітка так, що до вечора голова болітиме. Все в середині запротестувало проти цієї несправедливості, і тітка Пелагея не встигла мене торкнутись.

Лусь.

Знаєте, якщо довго носити синтетичний светр і потім його зняти, по волоссю пробігають іскорки статичної енергії. От і моє волосся раптом зажило власним життям, звилось над плечами до гори, розкидаючи іскри і потріскуючи. Нас з тіткою приклало так, що я здригнулась – буває ж вхопишся зо щось металеве рукою і тебе гепне цим статичним струмом, аж пальці заніміють.

Тітці було ще гірше, ніж мені, бо вона затрясла рукою і гепнулася на свій об’ємний зад, невіряче дивлячись на мене.

Тут то я і подумала, що мені кінець. Але Пелагея не поспішала наступати. Поволі вона відсунулась до дверей. І звідти навкарачки вискочила з кімнати.

- Дяпати нам треба, - прокавчав Атанасій. – Поки вона не оговталась

- Це ти мене підставив, - обурилась я.

- Це що, пред’ява? Обгрунутй, - набичився чорт, роздуваючись в розмірах.

- Не бикуй, - осадила я його, переймаючи його манеру спілкування.

Розвинути конфлікт ми не встигли – знову з’явилась Пелагея, тепер з мотузкою в руці. В іншій, затиснутій в кулак, вона тримала щось, що шпурнула мені в обличчя. Кімната наповнилась їдким запахом ладану. Атанасій розічхався так, що навіть меблі задрижали, я теж розгубилась, а тітка спритно обмотала мене мотузкою, і потягнула з кімнати.

- Думаєш сильна? – бубоніла тітка. – Думаєш управи на тебе немає? Посидиш в холодній, знатимеш як годувальницю своїми чарами бити.

- Прокляну, - захрипіла я. Мотузка пекла відкриті ділянки шкіри, і не дивлячись на те, що була тонкою ані порвати ані скинути її я не могла.

-  Я тебе прокляну, - мого блефу Пелагея не злякалась. Навпаки, тільки дужче розізлилась. – Ось прийде дядько, він тобі батога всипле.

От чесне слово, якби вміла проклинати, то наклала б на тітку якесь прокляття, щось типу чиряків на сідницях. Але насправді роздратування накотило і зникло. Відчувати гнів для мене було незвично, а від думки, щоб нашкодити здоров’ю живої людини я сама ж і жахнулась. Це від стресу такі думки в голову лізуть.

Тітка затягнула мене в кухню і відкрила ляду в підпіл. Звідти тхнуло гнилою капустою і сирою землею.

- Лізь, - скомандувала Пелагея. Я похитала головою, і вона злегка мене штовхнула держаком підхопленого віника. – Лізь поганка, бо зіштовхну, може щось собі переламаєш.

Сперечатись далі я не посміла. І по драбині влізла в сиру яму, обкладену камінням. Роздивитись далі не встигла, бо тітка зачинила ляду і я опинилась в темряві.

Час в підполі тягнувся довго. Євдокія тут бувала рідко. Її пам’ять підказувала, що ще мати зберігала продукти в холодному місці від псування. Але після смерті Оксани Косач користувались сховом рідко.

Над головою топталась, щось наспівуючи тітка. Атанасій не з’являвся, і я геть знудилась. До того ж було холодно, і я дуже скоро перестала відчувати пальці, а потім і ноги задерев’яніли.

Час я використовувала, щоб обдумати ситуацію.

Отже Євдокія не витримала знущань. А я якимось магічним чином отримала другий шанс. Треба було його використати. Я аналізувала помилки, яких допустилась в своєму житті – забагато роботи, замало уваги здоров’ю і розвагам. Тепер треба це було змінювати. Але як тут подбаєш про здоров’я, якщо родичі і справді ніби задались ціллю звести мене з світу.

Ні, я так просто не здамся.  Я стала ходити в темряві, присідати і розтирати змерзле тіло - тут я дбатиму про себе.

Здається нянька Штепа казала про мого нового нареченого. Може з ним вдасться домовитись, і він забере мене з дому опікунів по швидше? Застороги старої я поки до уваги не брала – людські чутки бувають перебільшені. Особливо якщо справа стосується успішних і багатих людей.

Над головою додався ще один голос, а потім і ляда відкинулась. В ореолі світла наді мною схилилась чоловіча голова.

- Вилазь, - скомандував дядько.

Він був чимось схожий на Вернона Дурсля – вусатий, товстий, з потрійним підборіддям і вузькими щілинами очей.

Я вилізла, несміливо озираючись на так званого родича. На дядькові Глібі красувався сюртук з зеленим комірцем, на якому на плечах були нашиті погони з однією зірочкою. Щоб це значило я ще не розібралась. Але наскільки підказувала мені пам’ять Євдокії, Гліб Полозюк був начальником пошти. І посада ця, яка в Табелі про ранги рахувалась чотирнадцятою, була причиною того, що навіть мати Євдокії, уроджена графиня Остогманська, трішки  соромилась родичів.

Не розумію, як так вийшло, що саме ці люди стали опікунами Євдокії.

Дядько не сердився. Роздивлявся мене злегка насторожено. Навіть пенсне начепив.

- Переодягнися, - нарешті сказав мені. – Яков Давидович вже в дорозі, негоже перед нареченим в такому вигляді...

На мисливця і звір біжить, трішки зраділа я. Зараз подивлюсь, що там за суджений мені випав.