Мої фантазії мені подобались. Якийсь дивовижний казковий світ. Настрій покращився, я навіть холод перестала відчувати. Добралась до ринку, блукала неквапливо між рядами, де баби, в полотняних сорочках в вишивкою і накинутих зверху жилетках, закликали купити у них продукти.
- Яйця! - гукала одна, вказуючи на плетені кошики. На її шиї побрязкувало намисто з монеток. Так, що впору замилуватися.
- Кури! – гукала інша. У цієї вишивка не червона, а синя.
- Сир! Сметана! Найсолодше в молоко на всю Володимирівку!
Я ледве встигала подумки давати собі потиличника, щоб прикрити рота від подиву.
За рядами з продуктами, що нагадували мені якийсь стихійний ринок біля метро, я добралась до критих очеретом навісів і справжніх торгових рядів.
Тут було вужче, мене штовхнула якась жінка з дворучною корзиною, навантаженою так, що бідолаха нічого не бачила навколо. І я врізалась в якогось чоловіка.
Він нагадав мені нашого замовника Нейстайського Артура. Такий же худий, високий, і з поглядом зневаги до оточуючих.
З Нестайським у нас була довга історія взаємної неприязні. Його завжди не влаштовували виконані проекти. Їх доводилось коригувати і переробляти. І він завжди наполягав на тому, щоб цим займався особисто креативний директор – тобто я. Я здригалась кожного разу, як він нього приходило замовлення. І зітхнула б з полегшенням, якби Нестайський пішов до конкурентів. Та цей гад з витонченим почуттям гумору і вмінням знущатися над слабшими щоразу обирав саме нашу фірму.
Подруги жартували, що він просто втюрився в мене, але не знає як підкотити, от і завдобує своїми претензіями по роботі. Типу як школяр, що смикає за косичку однокласницю.
Тим більше моє було здивування, що моя уява нафантазувала Нестайського тут. Ледве втрималась від ого, щоб не вигукнути Артур Ігорович, а в и що тут робите?
Одягнути він був в такий самий дивний одяг. Але на відміну від мене - в дорогий костюм з вишивкою і самоцвітами навіть – от же ж не могла я і собі нафантазувати якусь шикарну сукню? Навіть в своїх фантазіях почуваюсь перед ним розгубленою студенткою.
На щастя далі все було не так страшно. Мене пригостили неймовірно смачним пиріжком і послухали мої заплутані розмови, ба більше. Навіть огидливий вираз обличчя жодного разу не з’явився у Арарія. Тобто звісно Нестайського. Але тут він волів називати себе пафосно – Холодний Азар.
Шкода було, що все це відбувається під дією ліків. Я б певно затрималась в цьому світі, де все здається таким цікавим і казковим.
Я повернулась до блукань ринком в дивних відчуттях. Жалю навпіл з втіхою.
І ще десь в нутрощах гриз черв’ячок тривоги: треба зробити те, що просила Пелагея, і поспішити. Бо тітка буде дуже незадоволеною. Але я відкинула цю думку – ну що мені може зробити вигаданий персонаж?
- Єдокія Тихонівна, голубочка, - мене грубо затягнули в якийсь закапелок між рядами, де смерділо нечистотами. Я зойкнула, обертаючись до зморщеної старої, яка куталась в побиту міллю хустку. – А схудла як, сердешна, іроди, не годують тебе, - стара бубніла прокльони в бік Пелагеї і її чоловіка Гліба, а я поволі її впізнавала. Бабка Штепа, нянька Євдокії, яку Полозюки вигнали з будинку.
Змощене, вкрити борознами зморшок і обвислої шкіри обличчя жінки погано вкладалась в мою пам’ять. Євдокія її пам’ятала рум’яною, як булочка веселункою. Але з того часу, як батько Євдокії згинув і в будинок вбрався дядько-опікун Штепу було не видно.
- Що з вами сталось? – мимо волі вирвалось у мене.
- Ох, не питай, дитино, - бабця злодійкувато озирнулась. – Скільки мого віку залишилось, доживу вже так. Я за тебе, голубко, переживаю. Зведуть тебе зо світу.
- Та що зі мною станеться?
- А то ти не розумієш, нащо ти, безприданниця, тому Штильману здалась? Вип’є до суха, упир клятий, і кісточки розтануть, - від зловісного тону бабці стало моторошно. – Слухай уважно, дитино. Тобі треба в гімназію, за будь яку ціну, але вступай туди, там ні Полозюк ні Штильман тебе не дістанеться. Я тут меже людьми походила, попитала. У банкіра цього вже три жінки згинули, чахнуть, тануть, а він молодіє. Як є вомпер. І тебе Полозюк йому сторгував вже. А за стінами гімназії вони тебе не дістануть.
- Я зрозуміла, - я серйозно кивнула і запустила руку в кошик, де дзеленчали виділені на покупки для Пелагеї монетки. Витрачати їх на Азарія я побоялась, а от допомогти Штепі якраз можна – видно ж що і одяг у неї ще бідніший від мого, і схудла вона. Але від витягнутого срібного грошу бабка відсахнулась.
- Пелагея тебе живцем з’їсть за ці гроші, - баба відступила в закуток. – Я у племінника зараз приживаю, живемо не багато, але на твою голову біду прикликати не буду, Бог з тобою, голубочко. Ти як надумаєш в гімназію йти мені скажеш, невістчина кума там у кухарки на підхваті, ми вже якось подумаємо, як тобі підсобити.
Баба прослизнула із закутку повз мене, а я знизавши здивовано плечима рушила далі.
Купила наче все, що тітка замовляла, і почимчикувала додому.
- Тебе тільки за смертю і посилати. – з порогу накинулась Пелагея. І вирвала з рук кошик з покупками. – Гав там ловила, безтолкова, - бубніла жінка, витягуючи на дерев’яну поверхню столу продукти. – Капуста гнила, пів капустини викинути прийдеться.
Вона повернулась до мене, кладучи руки на округлі боки. Я ж точно знаю, що капустину брала нормальну. Але Пелагею очевидно це не зупинило.
- На обід не розраховуй, злидня, - прошипіла вона.
- Гестапо якесь, - обурилась я. Вже настільки я не звикла сваритися, але це все переходило рамки розумного, що в середині почав підніматись протест.
- Що ти там лаєшся? – Пелагея підступилась ближче. – Як ти рідну тітку назвала?
- Рідна, як же. Троюрідного дядька дружина, - пробурмотіла я. – Третя вода на киселі.
- Відьма невдячна, - щоку обпік ляпас.
Я здивовано кліпнула очима. Якось воно для галюцинацій все занадто реалістично. Удар ледве не збив мене з ніг, я боляче вдарилась об кут столу. А Пелагея вчепилась в мою косу, так смикнувши, що з очей чвіркнули сльози.