3 Азарій

– Азаре, постривай. Я не можу так швидко йти, – захекано говорить мені Гліб у спину. Ну, це ж треба. Який наш вовчик повільний І не старий же, щоб так говорити.

– Я ж говорив, що за чорнилами піду сам. Обов'язково було за мною пертися? – запитую не обертаючи голови.

– Обов'язково, – кидає мені в спину і я важко зітхаю. Дав же бог друга. Замість того, щоб готуватись до уроків чи сидіти як всі нормальні алхіміки в лабораторії, воно чхає від реактивів і волочиться за мною.

– Ну, тоді йди мовчки і не скигли, – роздратовано говорю.

– Як завжди ти шипиш, – хмикає той та порівнюється зі мною.

– Я тобі не кішка, щоб шипіти. – стискаю щелепу від його слів, які мене не на жарт розізлили.

– Так, так, – говорить той та швидко киває головою.

На базарі, як завжди дуже людно. Багато господинь поспішають ранком скупитися, щоб приготувати своїм рідним щось смачненьке.

Я оглянувся навколо та почав шукати поглядом лавку з різними викладацькими прибамбасами. Підійшов та почав вибирати чорнило. Потрібно, щоб було не дуже густе і не дуже рідке. Щось середнє. Але і о не все – дивлячись що тими чорнилами писати доведеться.

- Вам з болиголовом, чи з гостролистом? – метушився навколо мене продавець, нахвалюючи інгредієнти чорнил з таким характерним акцентом, що з’явилось відчуття - я тут придбаю те  інше, ще й пергаменти з шкіри левіафанів мені зверху напарять.

- Помовчіть, шановний, - попросив я, додаючи дрібку сили в голос.

Купець відстав. Перемкнув увагу на Гліба, пропонуючи тому пера з чорних лебедів.

Я ж зосередився на перевірці чорнил – список у мене був в голові чималий. Для кожного виду занять варто було брати свої чорнила. І завозу я довірити закупку не міг – було вже так, що відьмочки не могли записати прості формули, через невідповідність чорнил.

 Я відкрив одну баночку, потім іншу. Не вчувся, як хтось мене штовхнув і чорнило розлилось на мою білу лляну сорочку. Тут не вистачало голосних висловлювань, але я важко зітхнув. Потім ще важче вдихнув і повернувся на шкідника, який зробив з моєї сорочки ганчірку. На мене дивилась тендітна постать з переляканими мишиними очима. Спочатку я хотів накричати на неї, але коли помітив, що вона боїться мене та втягує голову в плечі, передумав.

Щось підштовхнуло мене на такий благородний вчинок.

 – Вибачте. Ох... Що ж я наробила. Я не хотіла, – красива дівчина підійшла та почала витирати пляму хустинкою, я підняв одну брову до верху. Спочатку не зрозумів жесту. Ніколи досі жінки не торкались мене раніше, чим я їх, щоб не сталось, а ця дівчина не така. Я уважно почав вдивлятись у красиве перелякане обличчя. Юна, зовсім юна.

Похитав головою та поклав свою руку на її, яка терла ту зловіщу пляму. Злегка сильно стис, а потім відпустив її.

– Більше не торкайтесь мене, – говорю досить холодно. Гліб коситься на мене, по його закоченим очам, я розумію, що мій погляд лякає не гірше темної ночі.

– Перепрошую. Дозвольте мені загладити свою провину, – починає скиглити вона. Хоча погляд досить рішучий. Переляк зник і вона набралась рішучості.

– А ти можеш? – шиплю біля її вуха.

– Звісно. Я можу пригостити вам чимось смачненьким, але... – незнайомка поглянула у свій кошик і зніяковіла.

– Але ти не маєш грошей? – додав я.  Дівчина була одягнута в якесь лахміття, якби не її зухвалість, я б на таку навіть уваги не звернув. У нас навіть прислуга одягається краще.

Не знаю, що зі мною. Чомусь мені приємно знаходитись біля цієї дівчини. Хочеться, щоб вона затрималась. Я божеволію. То все то ранковий сон. Стоп! Голос. Він такий схожий із моїм сном. Не вірю. Таких збігів просто не буває. Я хитаю головою та відганяю злі думки. Дивлюсь на нахмурену дівчину і з моїх губ вилітає те чого, ані я, ані Гліб не очікував. Навіть дівчина впала в ступор:

– Можливо я пригощу вас, а потім ви відплатите мені тим же.

– Ти, що здурів? – шепче мені ледь чутно товариш. Я знизую плечима і сам не розумію, що на мене найшло. Дивина тай годі.

– Якщо вам не важко? – запитує в мене дівчина і притримує кошик міцніше. Нервує.

– Не важко, – промовляю та йду до найближчого лотку з пахучою випічкою. Гліб слідує за мною, а дівчина застигає у невідані.

– Ходіть, – говорить Гліб обернувшись і незнайомка рушає за нами.

– Дякую вам. Я до речі... Ем... Євдокія, – посміхнувшись говорить вона. Я кидаю на неї незрозумілий для себе погляд. Скоріше він оцінюючий, зацікавлений. Де мої манери? Але і дівчина ними очевидно необтяжена. Вона як кошеня, яке викинули на вулицю. От мабуть чому так – моєму внутрішньому звіру хочеться за нею приглянути, в цьому вся розгадка.

– Азарій Холодний, – промовляю та відвертаю голову. Не варто так п'ялитись на її вроду. Ще подумають щось неладне. Мені слухи точно не потрібні.

– Ого... А, чому саме Холодний? – нахиляє трішки голову в бік, аби побачити моє обличчя. Я хмурю брови і не бажаю відповідати, але мій язик мене дивує.

– Мій дід був воякою. Його холодний погляд боялися навіть царі, але прожив він недовго. От тому і холодний.

– Значить ви дуже схожі на свого діда, - радісно вигукує дівчина і я дивлюся на неї неначе вперше.

– Правда... – протягую слово та не зводжу очей з тендітної постаті.

– Якщо у нього був такий погляд, як у вас, то точно правда, – говорить мені з посмішкою, а я схиляю голову, щоб заглянути їй в очі. Я й не помітив, як ми опинились біля лотка з пампушками і бубликами.

Євдокія не боялась дивитись мені в очі, як це робили інші. Вона постійно посміхалась та щось почала розповідати. Не звик я до жіночої уваги, тому старався мовчати і лише кивав головою. Тому купив їй і собі за одно гарячі пиріжки з яблуками. Гліб пробував нахабніти, і загабрав ще й зо три пиріжки зі сливами. От про кого вірно кажуть – голодний наче вовк.

З дивною жебрачкою ми більше не побачимось і це на краще.

– Рада була знайомству, – промовила Євдокія з нотками суму в голосі. Я знову перевів на неї оцінюючий погляд. Сум? Звідки він?