2 Євдокія

Прокинулась я в незнайомому місці. Довго лежала, тамуючи слабкість. І дивилась – прямо в полі зору було волосся. Темні блискучі волосини зачіпались і плутались в мереживному краю подушки. На них, як на шовкових нитках, вигравали відблиски сонця.

Я повернула голову, волосся потягнулась, і відчуття було таке, ніби те волосся моє. Недовірливо торкнулась рукою голови, але наштовхнулась на якусь хустку.

Я все більше приходила до тями. Роздивлялась, куди це мене занесло. Очевидно знову в клініці. Сумно. Я планувала розважитись, а не валятися в ліжку залишок своїх днів.

Де тут лікар, напишу розписку, що мені не треба ніякої паліативної допомоги. Хіба що пігулки з опієм.

З подивом зрозуміла, що біль в грудях не відчувається ніяк. Схоже, мені вже встигли вкачати пристойну дозу знеболювального.

Я примружила очі, тамуючи смуток і роздратування. Хотіла одна розваг. Хотіла другого шансу. Я хвора на всю голову – у мене четверта ступінь і метастази в легені та печінку. Тут без шансів, одна дорога на цвинтар.

Щось муляло в свідомості, тому я знову розплющила очі.

Балдахін над головою. Якщо це лікарня, то якась дивна. Перевела погляд далі – відмічаючи, що оксамитові занавіски балдахіну вицвіли і їх би не завадило добряче випрати.

Кімната з блідими смугастими шпалерами на лікарняну палату теж була не схожа. А схожа була на якийсь музей. Доводилось мені бувати в будинках різних культурних діячів, які перетворили на музей, залишивши недоторканим меблювання.

От і тут дивний з хвилястими вигинами комод стоїть, біля нього вузька шафа, з овальним дзеркалом на дверцятах. На вікнах милі фіранки з ламбрекенами.

Я підвелась, і виявилось що на мені одягнута довжелезна і широка, як парашут, нічна сорочка.

Кілька кроків до дзеркала, і здивований писк з горла. Там не я. Там дівчина в нічній сорочці і чіпці на голові. Зовсім юне створіння. Школярка якась. Я простягнула руку, щоб перевірити чи реальне відображення. Пальці зустрілись з дзеркальним двійником, нас відділяла тонка холодна перепона із скла.

Відчинила дверцята шафи, щоб перевірити чи не ховається за ними ціла кімната.

Це якесь реаліті-шоу... озирнулась в пошуках прихованих камер. Але звісно нічого не знайшла.

В шафі виявились якісь сукні, без сумніву такі ж вінтажні, як і весь інтер’єр, правда далеко не нові. Акуратним стовпчиком були складені жовтуваті від прання предмети білизни. Я потягнула верхній, і розгорнула черговий мереживний чіпець.

Знову зачинила шафу, і уважніше вдивилась в дзеркало. Звідти на мене прискіпливо дивилась юна шатенка з довгим волоссям. Торкнула його руками – моє. Ось тут то мені стало страшно.

Але порефлексувати я не встигла.

- Євдокія! Лежебока! – двері в кімнату рвучко відчинились і з гуркотом ударились об протилежну стіну. – Ти ще не одягнута! – на порозі, в позі руки в боки, стояла огрядна дама років сорока. Червоне кругле обличчя, бюст п’ятого розміру і засмальцьований фартух. Від жінки несло смаженою цибулею. – Ну що ти кліпаєш? Шо ти строїш з себе високродну пані?

Жінка зайшла в кімнату, і вихопивши з шафи сукню шпурнула на мене.

- Давай, одягайся, і хутко вниз.

Я настільки прифігіла від натиску, що навіть не вставила слова. Лиш спіймала автоматично сіро-синє щось, в що мені треба було одягнутися.

Та і що там казати, я не з тих людей, що лізуть відстоювати свої права. На роботі я завжди боялась керівника. Від того на мене звалювали багато проектів. Але я справлялась і отримувала премію. Як казала моя керівниця – покірливе порося двох маток сце. От і  я вибрала собі такий девіз, обираючи не вступати  в конфлікти, а оминати їх. І довго вважала, що вибраний мною шлях – правильний.

Тож провівши фурію у фартуху поглядом, я розгладила кинуте мені плаття. Довга, вилиняла, сіро-синя сукня нагадувала театральний костюм.

Я стягнула з себе сорочку, і виявила, що під нею у мене панталони до колін. А більше нічого.

Якщо вся історія в яку я потрапила костюмована, то треба напрягти мізки  і згадувати, що я знаю про старовинні вбрання. Тим більше, що одягати колюче на дотик плаття на голе тіло не хотілось.

Чому в усіх книжках у панночок є покоївки, які їх одягають, а у мене немає? Я знаю, впевнена, що має бути одягнута нижня сорочка під сукню. І корсет? Корсета в шафі не знайшлось. І я з полегшення видихнула – звідки я знаю як його одягати. А от сорочка, схожа на ту, в якій я спала відшукалась.

Я одягнула сорочку, потім сукню, а потім заплела косу.

Потім якось ліміт – нічому  не дивуйся - вичерпався, і знову підкотила істерика. Я не зрозуміло де, очевидно що не в своєму тілі, і при цьому спокійно одягаюсь в якесь шмаття, бо так сказала якась баба. Що в біса відбувається?!

Я змерзла  в ноги.  І зрозуміла що було б не погано сходити в туалет.  Цікаво тут є каналізація, чи мені починати шукати нічний горщик?

Я хіхікнула. Це не реаліті шоу. Це мої глюки. Я ж тиждень приймаю сильні опіати щоб знеболити пухлину. Видихнула з полегшенням. Помацала цицьку, яка була на місці, і зовсім не боліла. Глюки та й глюки. Краще так, ніж гнити заживо.

І заспокоївшись, почала шукати черевики. Їх знайшла під ліжком, поряд з красивим глиняним горщиком. Схоже  в моїй уяві туалети в вінтажних епохах не передбачувані. А шкода.

Коли я вийшла з кімнати, грізна постать гренадерші вже знову маячила на сходах.

- Ти спиш там? – рикнула тітка. – Коли я вже від тебе спекаюсь, нещастя?

За межею моєї кімнати виявився будинок. Невеликий, але двоповерховий. Рипучі вузькі сходи вели на перший поверх. І ось тут прийшли якісь спогади.

Наприклад, що будинок належав моєму батьку, а тітка на сходах – дружина мого двоюрідного дядька Гліба, Пелагея Іванівна. Добре, що я вже вирішила нічому не дивуватися.

Пелагея помахувала рушником, і свердлила мене поглядом поросячих очисьок.

- Євдокія, ти дограєшся, замкну в коморі, - погрозила вона мені.