1 Азарій

 Азарій

Тінь… Вона всюди. Я бачу її у своєму сні. Бачу, що вона кличе мене. Манить своїми розмитими пальцями. Я не бачу її обличчя. Наче силует. Але чий? Хто воно? Що бажає від мене? 

– Хто ти? – запитую захриплим голосом і він наче відлунням розходиться по темряві. 

Я чую сміх. Сміх – який я не забуду ніколи. Він такий пронизливий, голосний, дзвінкий. Жіночий? Ні, дівочий. Цей силует дівчини. Але, що вона робить у моєму сні? Я не розумію. Блукаю своєю підсвідомістю і не можу вирватись із тенет темряви. Вона наче тримає мене. Не відпускає. Я в її клітці. Замкнений і огорнутий забуттям. 

Знову дзвінкий сміх позаду, я повертаюсь, але нікого. Тиша. Набридлива така. Наче та муха, але не жужить, лише тихо шепче, про нові проблеми. Мої проблеми. 

Я зітхаю і подих мій наче та пара, розчиняється у темряві димком. Ох... Я так замерзну? Дивно. Підсвідомість моя, а звідки тоді зибкий холод? Це вже хтось мудрує. Доберусь, не зносити йому голови.

– Азаре! Трясця твоїй матері. Прокидайся, – я різко сідаю. Не встигаю навіть вдихнути ковток повітря. Легені запекли і я поморщився від болю. Закректав і нарешті тримаючись за горло вдихнув потік свіжого повітря. Я живий? Кхм...Кхм... Прокашлявся та почав оглядуватись. Я у своїх покоях. Те ж велике ліжко. Той письмовий столик. Навіть шафа не змінна. Я точно у своїй кімнаті. Але, що ж тоді сталось? Сон? Він такий реалістичний. Наче віщий. Але ж я не шаман і явно не провидець. Її голос. Дзвінкий голос дівчати. Він досі свище у моїх вухах. Музика – він наче музика.  

– Азаре... Агов? – Гліб клацнув кілька разів пальцями перед моїми очима і я поглянув на нього розсіяним поглядом. 

– Що? Що сталось? – запитую досить заторможено. Моя реакція зараз бажає кращого. Це ж треба! 

– Я тебе вже годину намагаюсь збудити. Немов та спляча красуня. Не дивись на мене так. Цілувати тебе не збирався, – він гидливо кривить своїм вольовим обличчям і я закочую очі ледь не до самої стелі. 

– Ще цього мені бракувало. Не вистачало, щоб ти ще й цілуватись до мене ліз. Мені вистачає з ким це робити, – хмикаю та встаю з ліжка. Не відразу звісно. Голова закрутилась і я швидко схопився за підголів'я ліжка. 

– Ти як? Не захворів часом? – запитує Гліб та підтримує мене за лікті. Я вдячно киваю. 

– Не знаю. Відчуття такі зибкі. Щось остаточно станеться. Якісь зміни. Не до добра мені той сон снився, – говорю собі під ніс. Бубню одним словом. 

– Який сон? – запитує з цікавості, а може й ні. Та хто його розбере. Він завжди цікавився усім моїм життям. На те він і мій друг. 

– Забудь, – відповідаю кволо та прямую до ванної. Звісно без опори друга. Ще там його не вистачало. 

– Як знаєш. Я прийшов повідомити, що тебе чекають на ранковій нараді, – кричить мені в спину, а я не дивлячись закриваю двері. Важко зітхаю та набираю гарячу воду з котла у дерев'яну ванну. Потім виливаю заготовлену холодну та скидаю свій нічний одяг. 

З думок ніяк не виходить мій ранковий сон. І серце не на місці. Воно так стукає. В перше мені приснився подібний сон, коли мала загинути моя дружина. І вона таки загинула. Від згадки про мою кохану в серці болісно закололо. мені довелось спертись руками об ванну, щоб не впасти. Не варто згадувати минуле. Її не повернеш і мого серця уже не зцілиш. Я повинен рухатись далі. 

Заліз у ванну та занурився з головою. Здавалося з моїх плеч упав величезний тягар, який не давав мені мислити раціонально. Всі думки встали на місце і, я поспішив швидко обтерти себе милом. 

Через кілька хвилин вийшов з ванної кімнати замотаний лише в один банний рушник та пройшов до шафи. 

– Ти ще досі тут? – ні трохи не збентежено запитав. 

– Вирішив тебе почекати, –  говорить Гліб і знизує плечима. 

Я потираю перенісся та берусь обирати своє вбрання на сьогодні. Довга біла лляна сорочка. Чорні штани та шкіряний пасок. Зі самої шкіри змії. Сам колись спіймав. Можу похизуватись, але не буду. Заправляю сорочку в штани та накидаю на верх чорний камзол з білими вставками. Взуваю чорні туфлі лодочки та йду до дверей. На Гліба звісно не чекаю. 

– Ти вирішив мене не брати? – говорить мені в спину. 

Я йду мовчки. Удаю, що я дуже суворий генерал. Постривайте... Так і є. Без цього в житті ніяк. Після довгострокової служби в армії, я багато чого побачив і навчився. Тому, я не з доброї волі став таким. Зараз кожна моя емоція, кожен рух, є відточеним і контрольованим. 

– І знову ти мене ігноруєш? – порівнявшись зі мною говорить Гліб.

– Досить розмов. У нас купа роботи, – говорю суворим голосом та стаю навпроти великих дерев'яних дверей. 

Прикладаю перстень на свої руці до спеціально зробленого отвору і вони відкриваються. Я входжу з високо піднятою головою і з ідеальною поставою, як годиться ректору цієї гімназії. За столом уже зібрались усі вчителі нашого закладу. 

– Доброго ранку, – вітаюсь та сідаю за найбільше крісло в залі. Всі мовчать. Лише кліпають очима. Чекають поки я почну говорити. – Як ви знаєте, для нас настали не дуже приємні часи. Зараз ми вирішуємо проблему з поставкою їжі до гімназії. Поставки затримуються і нам потрібно почати економити. Звісно, це не надовго. Тиждень, два, потрібно буде перебиватись, як є. Скоро усі проблеми виясняться і ми зможемо повернути все, як є, – проводжу поглядом по присутнім і не бачу, ані тіні страху, чи не приязні. Всі кивають. У них немає вибору, або так, або ніяк. 

– Я б хотіла ще обговорити навчальний процес. Ми вже два місяці готуємось не знати до чого. Може поясните, що саме нас чекає? – запитує Галена Богданівна, жінка в зеленому капелюшку. Вчителька Домоведення. 

– Як я розумію ви ні до чого не готуєтесь? – підіймаю одну брову в гору. 

 – Але ж... 

– Досить дурних питань. Займайтесь роботою. Не варто витрачати мій вільний час. У мене і без цього багато роботи, – я обдаровую жінку сталевим поглядом. Він майже льодяний. Вона втискає голову в плечі і замовкає.