Пролог

Останнім часом я полюбила осінь. Мені було її мало – золотого листя, запаху сонця на стиглих яблуках, оранжевих гарбузиків. Я дивилась і не могла надивитись.  І навіть сірі струменці дощу я любила  – в потьоках по склу я бачила дивовижні узори. Моя остання осінь.

Я змирилась з цим. Можливо я доживу до першого снігу – лікарі таких прогнозів звісно не ставлять. Але я хочу бути оптимістом. Хочу побачити, як припорошують перші несмілі сніжинки брудні вулиці…

Що я вам хочу сказати – ходіть мої любі на огляд до лікаря хоч раз на пів року. І не буде вам такого нещастя.

Я підхопила сумочку, мазнула поглядом по своєму відбитку в дзеркалі при виході – змарніла, бліда, з загостреними вилицями. Навіть макіяж не рятував ситуацію. Рак їв мене з середини, і це було помітно.

Сумочка, звичайна, маленька, трішки більша за клатч. Але мені вона здавалась важкою. Слабкі пальці, слабкі ноги, схована під хусткою лисина – хіміотерапія випила всі сили. Але все виявилось марно. Хвороба прогресувала.

І я вирішила просто прожити залишок свого життя так, як би ніколи не наважилась проживати його раніше. Я забралась з лікарні, і закинула до бісу всі пігулки. І сьогодні на Геловін я їхала розважатися.

Подружки запросили мене на вечірку, і я радо прийняла це запрошення. Може це остання туса в моєму житі.

Їдучи в автомобілі я шкодувала про те, що за тридцять своїх років у мене було дуже мало вечірок. Я все пнулась, все щось намагалась досягти, відкидаючи розваги і веселощі як непотріб. То часу не було, то грошей. Один проект змінявся іншим, дедлайни, наради, відрядження.

Так я профукала своє кохання – чоловік з яким я будувала стосунки покинув мене, обізвавши пришелепуватою кар’єристкою.  Він хотів дитину і затишний дім. Я хотіла більше, більше роботи. А залишилась в результаті ні з чим. Всі заощадження витягло лікування. А перед смертю згадати окрім роботи – нічого.

- Іруська, чудово виглядаєш, - Наталка, моя стара подружка, відчинила двері своєї квартири, і розцілувала повітря біля моєї щоки.  - Швиденько проходь. Зараз по келишку вина і в клуб.

- А ритуал? – почулось з кімнати. Там хтось щось відповів і дівчата гучно засміялись.

- Який ритуал? – я пройшла в кімнату, де виявилось ще двоє дівчат. Ксюша, білявка в костюмі Офелії  і Оля – вогняно-руда відьма, в капелюсі з гострим ковпаком.

- Утоплениця, відьма і монахиня, - загнула пальці Оля. Монахиня це я. – Зараз зайде наша Посланниця смерті, і я все розкажу.

І справді, зайшла Наталка в костюмі скелета, який сексуально обтягував її струнку фігуру. В руках вона тримала пляшку вина і келихи.

- Сьогодні ж Геловін, давайте почаклуємо, -  почала пояснювати Оля, поки Наталя розливала червоне вино в келихи. – Потанцювати ми завжди встигнемо. А тут – магія….

- Та кажи вже що і навіщо треба робити? – мене саму розбирала цікавість. В грудях поселився якийсь азарт – це може мій останній шанс подуркувати і втнути якусь дурницю.

- Треба йти на цвинтар, - таємниче пошепотіла Оля.

- Нєєє, нє, і ще раз нє, - рішуче помахала руками Ксюша. – У мене танатофобія.

- Що? – Олька залпом випила вино і здивовано подивилась на подружку.

- Я боюсь цвинтаря! – Ксюша насупилась.

 - Ну добре, кайфоломщиця, можна і не там, - трішки подумавши сказала Оля. – У мене в пакеті все готово. Гарбуз-ліхтар, крейда, свічки… Пів магазина з сувенірами скупила, щоб ви розуміли.

- А що ми доб’ємось тим ритуалом?

- Він називається – «другий шанс». Я от хочу отримати другий шанс і захистити  КМС, - пояснила Оля. 

- Я Ігоря повернути, - озвалась до того мовчазна Наталка.

- Ви посварились? – я сплеснула в долоні.

- Пусте, - Наталя гірко всміхнулась. - Давайте вже розважатися.

Ми допили вино. І вийшли з квартири, потягуючи важкий шурхотливий пакет з атрибутами свята. Якби не моя хвороба я б ніколи в житті не полізла в таку авантюру. Але втрачати мені було нічого. А другий шанс – от кому, кому, а мені він був потрібний надзвичайно.

Ми вибрались на пустир з будинком Наталії, де зазвичай вигулювали собак. Оля вправно витягнула гарбуза у вигляді світильника. Довго чвіркала запальничкою, поки по при вітер запалила свічку в середині ліхтарика. Ліхтарик став в центрі. Навколо нього дівчина ножем малювала якісь лінії в піску. Було темно, і нічого не видно.

Потім вона виставила товсті чорні свічки на ті лінії.

- Вітер, не горітимуть, - трішки помучившись з запальничкою, констатувала Ксюша.

- Так постав, - дала добро Оля. – Беремось за руки і повторюємо за мною.

Ми так і вчинили. Взялись за руки, затараторили якусь абракадабру, яку Олька стовідсотково прочитала на сайті пранкерів. Нічого не відбувалось. Просто шумів вітер, і ми, відьми-невдахи стояли на пустирі, узявшись за руки.

- Кров, нам треба кров, - Оля ввійшла в азарт. – Хто пожертвує кілька краплинок?

- Та ну нафіг, - нервово усміхнулась Ксю. – Я вже замерзла. Гоу грітися.

- Я дам, - не знаю, що на мене найшло. Тіло звикло до постійного болю, і новий біль від порізу був не тим, що  я хотіла відчути. Але якась дурна надія, підсилена вином і антуражем даного місця просто змішувала мене робити дурницю. – Давай ніж, Оль.

- Ти серйозно? – Ольга сховала ножа за спину. – Та я жартую.

- Дай ніж! – сама не розумію, чому мене взяло роздратування. Підкочувала якась істерика.  -Ти хіба не розумієш, що мені треба той другий шанс, як нікому?

- Але ж це….

- Ніж.

В руку ліг наспіх витертий об пальто ніж. Я не роздумуючи чиркнула лезом по долоні. Мені треба другий шанс! Здійнявся сильний вітер, зірвав мою хустку, змушуючи світити лисою головою. Дівчата синхронно охнули. І тут спалахнули розставлені свічки. Рівні вогники тягнулись в небо, не зважаючи на смерч, що крутився навколо нас. Світла стало дуже багато. А потім так само різко я провалилась в пітьму.