11.2

* * *

У центрі я швидко освоююся. Велику підтримку надають Олена Вікторівна та інструктор Михайло. Окрім звичайних лікувальних вправ, мені треба опанувати гідротерапію. Щодня спостерігаю, як вода допомагає відновлювати тіло й душу.

Просторий басейн завдовжки двадцять п’ять метрів має кілька зон. У мілкій частині розташовано підводні бігові доріжки та велотренажери. Уздовж бортиків встановлено спеціальні поручні для зручного пересування.

У басейні лунає тиха заспокійлива музика. Великі панорамні вікна наповнюють приміщення денним світлом. На стелі – сучасна система вентиляції для підтримки оптимального мікроклімату. Якщо на мить забути про реальність, можна уявити себе на курорті.

Заняття відбуваються індивідуально й у малих групах. Я допомагаю інструкторові показувати вправи та стежу, щоби пацієнти правильно їх виконували.

Більшість хворих у воді почуваються вільно, наче без жодних обмежень. Суглоби й м’язи розслабляються, біль вщухає. У басейні люди забувають про травми, можуть робити те, що на суші дається їм важко.

Після водних процедур у людей зазвичай поліпшується настрій. Вони неохоче полишають басейн, часто бавляться, мов діти, – хлюпаються або влаштовують імпровізоване водне поло.

Поступово знайомлюся з усіма пацієнтами. Через особливості травм вони лікуються тут тривалий час, чимало повертаються на другий чи навіть третій курс. За мій перший тиждень не з’явилося жодного новачка.

Від Олени Вікторівни дізнаюся, що центр спеціалізується на складних травмах опорно-рухового апарату. Частину ліжок разом із повним курсом лікування оплачує Дмитро Іонідіс. Він – відомий підприємець, його родині належить у столиці мережа ресторанів і два торгівельні центри, на півдні мають аграрний бізнес.

З образом Нікоса інформація про його батька не узгоджується. Зате пояснює походження дорогого вбрання і дбайливу турботу дружини. Недарма кажуть, що шлюби з розрахунку найміцніші.

Розпитувати про подробиці не наважуюся, але вони самі до мене приходять. Якось бачу в холі Катерину Іонідіс із хлопчиком. Підходжу привітатися і ніби між іншим запитую: – Син? – Так, Костянтин. Зазвичай після школи він із бабусею, особливо відколи я тут допомагаю Нікосові. Але сьогодні в неї невідкладні справи. От, вчимо вірша. Бажаю їм успіху й поспішаю до ординаторської.

Звістка про сина Іонідіса болісно вражає. Гадала, що в нього немає дітей і він, можливо, зрадіє Софійці. Однак ця надія тане, наче морозиво на сонці.

Що більше міркую про це, то дужче сумніваюся, чи зможу розповісти йому про доньку. Як працювати далі, якщо він відмовиться її визнати? Ще і звинуватить, що намагаюся підкинути дитину заради грошей його родини.

– Настасіє, як тобі в нас? – Федоренко розпливається в усмішці, співуче вимовляючи моє ім’я. – Ніхто не кривдить? Він ніби навмисне чатує на мене в ординаторській. – Добре, у вас чудовий колектив, – відповідаю звично.

Я побоююся головного лікаря. Тут я не на своєму місці, не у своїй стихії. Він – ватажок не мого гурту. Знаний, дуже авторитетний, хоч і молодий. Наразі від нього залежить мій диплом – бабуся домовилася, що саме Федоренко допоможе мені з його написанням.

– Чудово. Може, після роботи десь на каву? Він каже прості слова, але інтонації змушують хвилюватися. Не люблю такі запитання, бо не вмію розрізняти залицяння від звичайного ділового спілкування. Гадки не маю, це – загравання чи просто формальне бажання поспілкуватися з новою працівницею, щоб зрозуміти, яка вона.

З пацієнтами все просто. Коли вони залицяються, я всім приязно усміхаюся, але намагаюся нікому не давати найменшої надії. Краще одразу розставити крапки над «і», щоб ніхто не плекав ілюзій.

З Федоренком це навряд чи спрацює, все-таки він – мій керівник. Але, на щастя, маю залізне виправдання: 

– На жаль, після роботи одразу поспішаю до спорткомплексу на вечірнє тренування. У мене дуже щільний графік.

Кажу це цілком щиро й відверто, з усмішкою на вустах. Сподіваюся, цього буде досить. Проте головний лікар виявляється наполегливим. 

– А у вихідні? 

– У вихідні маю два тренування – вранці та пообіді. До того ж у мене маленька донька – треба їй хоч інколи приділяти увагу. А то вона скоро няню мамою називатиме. 

– Донька? – Федоренко дивується, наче вперше про неї чує. А я гадала, що бабуся розповіла йому мою історію. 

– Так. Їй лише рік… – добираю слова, щоб завершити незручну розмову. 

– То в доньки й тато є? – Максим Ігорович не припиняє розвідку. 

– Ні. Тобто так, звісно, є. Але ми не разом, – навіщось додаю останнє, і відразу подумки себе картаю. Хай би думав, що в мене хтось є. Це вберегло б мене від двозначних запрошень на каву. 

– То поміркуй. Може, викроїш для мене годинку…

Саме час якось дати йому зрозуміти, що я не зацікавлена в стосунках, що маю інші пріоритети, та і тренери не дозволяють. Однак… Бевзю в мені бракує слів. Дожила до двадцяти двох років і не навчилася належно спілкуватися із чоловіками…

На щастя, до ординаторської заходить Михайло з історіями хвороб і відволікає головного лікаря робочим питанням.