Розділ 11

Бабуся сприймає новину про зустріч із батьком Софійки зовні спокійно, навіть байдуже. Коли я зі сльозами на очах нарікаю, що він нібито мене не впізнав, вона видає своє незмінне:

– А я тобі казала…

Я вже сотню разів переконувалася, що бабуся завжди має рацію. Єдине, у чому мені вдалося відстояти свою правоту, – це народження доньки. Вона побурчала і прийняла моє рішення, а тепер обожнює малятко не менше за мене й навіть якось розчулилася і перепросила за розмови про аборт.

– Ба…

У мене бракує слів на своє виправдання. Сталося те, що сталося. Добре, що вибралася звідти жива. Який сенс на тверезу голову розбирати й засуджувати вчинки наляканої до смерті двадцятирічної дівчини, певної, що рахунок її життя йде на хвилини?

– Змирися… Може, і справді тебе не впізнав. Це для тебе він – цілий Усесвіт. А ти для нього – просто одна з багатьох. Він, певно, і думати забув про той дрібний, незначний випадок. Скільки часу минуло! У скількох колотнечах він після цього побував. Та й чого ти від нього чекала? Що він перед дружиною кинеться тебе цілувати? Ну смішно, їй-богу…

Не сперечаюся. Вона все слушно каже. Головою розумію, але серцем прийняти не можу. Як із цим змиритися, якщо він обіцяв мене знайти? Якщо казав, що я – космос, і він хотів би багато разів повторити…

– Ти ж чемпіонка! Він навіть мізинця твого не вартий, яким би героєм не був! Ти виграла чемпіонат світу з дитиною під серцем. Уявити страшно! Ти виходила ваше маля і, дасть Бог, завдяки тобі й твоїм зусиллям, воно житиме звичайним життям здорової дитини. Ти дотримала свого слова. Ти – справжня героїня! Вище голову, моя дівчинко! Наплюй і розітри. Навіть якщо боляче і прикро, будь вищою за свої почуття. Вони тягнуть тебе на дно, а нам це зовсім ні до чого.

Важко зітхаю. Усе правильно. Кожне слово – у самісіньке серце.

– А як же Софійка?

– Як? Ну… Сказати-то йому однаково доведеться. Він – батько, має знати.

От тільки як це зробити? Раптом він у відповідь заявить, що знати мене не знає і не було в нас нічого? Я ж тоді від сорому помру, провалюся крізь землю…

Наступного ранку приїжджаю до центру раніше, ніж треба, щоб устигнути потренуватися перед роботою. Тіло, отримавши звичне навантаження, почувається набагато краще й готове гори перевертати.

Робочий день починається, як і напередодні, із загального розігріву. Інструктор Михайло показує вправи, моє завдання – пильнувати за правильністю рухів і допомагати пацієнтам.

Іонідіс, на жаль, присутній. Я б воліла з ним узагалі не перетинатися. Надто болісно моя душа відреагувала на його байдужість і зверхню агресію. Але ж іще треба якось поговорити про доньку… Гадки не маю, як до нього підступитися з такою делікатною темою.

Михайло розподіляє, хто з ким працює. Звісно, за законом капості, Нік дістається мені. Виконувати вправи йому важко, деякі рухи робити правильно ніяк не вдається. Мені доводиться переступити через гордість і вражене самолюбство й нагадати собі, що я на роботі й він – мій пацієнт.

Зустрічаємося поглядами. У його – виклик і пиха. У моєму, сподіваюся, він теж бачить щось подібне. Ми ніби на рингу. Хто кого?

Намагаюся допомогти, притримати ногу, але Нікос гарчить:

– Я сам!

Мовчки беруся до іншого пацієнта, але пильную за Іонідісом. Він виконує вправу неправильно. Тут не місце для образ і норову. Підходжу, кладу руку на його ногу, не зважаючи на невдоволений погляд і сичання, спрямовую рух, не даючи збитися. Усе відразу змінюється. Тепер він уникає мого погляду. Сопе й намагається викластися на повну.

– Не поспішайте. Помалу результат буде краще.

Слухається.

Коли заняття закінчується, коротко кидає: «Дякую» і відвертається, кличе дружину з візком. Перед тренуванням її не було, і я не помітила, коли вона встигла прийти.

Як і напередодні, за розкладом після групових занять – індивідуальні. Іду до Олени Вікторівни, і ми разом працюємо з пацієнтами.

Сьогодні почуваюся впевненіше. Я трохи вмію робити спортивний масаж та гімнастику для розслаблення і стимуляції м’язів і активно застосовую це в роботі. Лікарка мене хвалить, її слова підбадьорюють і дуже різняться із «нормально» від Іри, що в перекладі на людську мову означає «відмінно».

Частота слів «молодець» і «розумниця» за одиницю часу зростає, і я щасливо задираю носа. Ніщо не мотивує людину краще, ніж похвала. Зі мною це спрацьовує на двісті відсотків.

Хвилювання через майбутній сеанс із Ніком якось поступово зникає. Я перестаю про нього думати й із жахом чекати чергової зустрічі. Я маю працювати з іншими пацієнтами, які потребують моєї допомоги й охоче співпрацюють. Мені хочеться вивернутися навиворіт і зробити все від мене залежне, щоб їхнє одужання було швидшим і безболісним. Відчуваю свою роботу корисною та важливою, і це ще вище підносить самооцінку.

На цій приємній ноті з’являється Іонідіс. Визначити його настрій з обличчя не вдається. Він чи то зосереджений і налаштований на важку роботу, чи то лихий через те, що доведеться мати справу зі мною. Не виключаю, що після сьогоднішнього заняття він зажадає собі досвідченішого лікаря. Нік кидає мені виклик – і я його приймаю.