10.2

Це точно він. У цьому немає жодного сумніву. Хай і минуло понад два роки, хай у підвалі було темно й кепсько видно. Його незвичайні сині очі я закарбувала в пам’яті назавжди й нізащо не сплутаю.

Та хіба можна забути чоловіка, якому завдячую життям? Особливо якщо він став моїм першим…

Я гадала, він загинув… Адже обіцяв розшукати мене, якщо виберемось, але так і не з’явився.

У душі квітами розпускається щастя. Живий! Мій синьоокий красень вижив у тій страшній м’ясорубці. Захоплена дівчинка в мені прагне заверещати з радощів і кинутися на шию рятівникові. Проте швидко стримую себе, нагадуючи, що я на роботі й треба тримати лице. Та і дружина його поруч – навряд чи доречно виявляти бурхливі емоції. Однак усе це не заважає мені обдарувати пацієнта привітною усмішкою.

Він теж усміхається. Але не мені, а Олені Вікторівні.

– Привіт-привіт, – співуче каже лікарка. – Щось я тебе сьогодні вранці на заняттях не бачила. Ухиляєшся?

– Ні, Федоренко на комп’ютерну томографію послав.

Нік у мій бік навіть не дивиться, ніби ми незнайомі і я – порожнє місце. Маскується, щоб дружина нічого не запідозрила? Я приймаю його правила гри й тамую в собі зайву радість.

– І що тобі там сказали?

– Кістки зрослися добре. Можна збільшити навантаження і почати бігати.

– Бачиш, а ти непокоївся, – каже вона з материнськими нотками. – Усе йде за планом.

– Сьогодні в мене ще стара програма, а до завтра Федоренко обіцяв підготувати новий план. І ще я там в інтернеті знайшов новий тренажер…

Починається заняття. Я вдаю, що уважно стежу й запам’ятовую вправи. Але насправді жадібно роздивляюся свого рятівника. У підвалі в мене такої нагоди не було.

Він високий, міцна шия плавно переходить у широкі м’язисті плечі. Сині мигдалеподібні очі, прямий ніс і гарно окреслені вуста більше пасували б акторові або моделі, ніж військовому, а коротка доглянута щетина надає йому мужності. Хоч зараз на обкладинку модного жіночого часопису!

Вправи даються йому важко, на чолі виступають великі краплі поту. Довге волосся злипається. При кожному русі на вилицях пружиняться жовна.

Помічаю, що в мене в руках паперова картка з програмою лікування. Зазираю до неї, щоб дізнатися його прізвище. Нікос Іонідіс, тридцять два роки. Яке незвичайне ім’я! Він – чужинець? Але так чисто розмовляє українською, що нізащо не повірю, що він – не тутешній.

– Це, до речі, наша нова лікарка, Анастасія Морозова, – згадує про мене Олена Вікторівна в перерві. – Сьогодні вона здебільшого в ролі спостерігачки, але завтра вже повноцінно долучиться до роботи. Спробуєш із нею?

Іонідіс повертається до мене і сканує уважним, але байдужим поглядом, ніби бачить уперше.

– А чи не замолода Анастасія для лікарки? – питає скептично. – Камбалоподібний м’яз від литкового хоч відрізнить? Сил вистачить із чоловіками працювати? Тут же не лялечок розтягувати на шпагат… Жива людина з бойовою чи іншою важкою травмою – це не жарти. Вона про це здогадується?

Усі знають, що говорити про присутню людину в третій особі – нечемно. Але Нік, мабуть, поставив собі за мету сягнути дна і змусити мене остаточно розчаруватися в ньому.

– Якраз, – твердо, але з усмішкою відповідає Олена Вікторівна. – Анастасія щойно після університету. І, до речі, вона – професійна спортсменка, гімнастка, чемпіонка світу.

Він ледь помітно всміхається, слухаючи лікарку, і пирхає.

– Авжеж, спортсменка, комсомолка і просто красуня, – пародіює з перебільшеним акцентом відому фразу зі старого фільму. – Це якось впливає на її фахові навички та вміння?

Можливо, він жартує, але мене його слова глибоко зачіпають. Він не хоче працювати зі мною? Не довіряє? Це через нашу зустріч під час нападу? Він вважає її помилкою і воліє більше ніколи зі мною не перетинатися? Звинувачує мене в пораненні? Чи справа в ревнивій дружині?

У центрі багато інших хворих – я залюбки працюватиму з кимось іншим! Можна подумати, я палаю бажанням тренувати цього зверхняка! Не дуже й хотілося…

Я знала, що Нік одружений, і не мала ілюзій. Ні, не так… Я сподівалася хоча б на швидку усмішку і тепле слово «Привіт». Розумію, що тільки для мене наш секс був важливою подією, а для нього він нічого не означав. Однак я до такого ставлення не готова, мені до сліз гірко. Як йому після цього розповісти про Софійку?

Господи, усе одне до одного! Невдача з відбором на чемпіонаті, ця клята практика й до того ж мій синьоокий ідеал виявився звичайним нікчемою… А я була в нього закохана! Дурепа.

– Нікосе, ти даремно так скептично ставишся, – палко заступається за мене лікарка. – Ти знаєш, що до двадцяти років професійні гімнасти накопичують такий досвід роботи з тілом, який звичайній людині й за життя не здобути? Плюс фахова освіта – і маємо унікального спеціаліста.

– Гаразд, не питання. Спробуємо із цією дівчинкою, якщо ти певна, що вона має потрібні мені навички і я побачу швидкий результат. Але, вибач, я не можу собі дозволити гаяти час у ролі тренувального експоната для реабілітолога-початківця. У мене кожен день на рахунку.

Треба ж, зглянувся, погодився… І відразу ніби ляпаса відважив.