Розділ 10.1

Минуло пів року

Ася

Після ранкової пробіжки простую до реабілітаційного центру. Сьогодні мій перший день практики. Я не була старанною студенткою і маю досить туманне уявлення про свою майбутню професію. Колись я обрала її радше на злість бабусі, ніж свідомо. Просто вибір був невеликий: або тренувати дівчат, або допомагати їм давати раду з травмами. Іра наполягала на першому, тому я обрала друге.

Навчатися не кортіло. У вісімнадцять – двадцять років я думала лише про змагання та олімпіаду. Майбуття поза гімнастикою я собі просто не уявляла. Воно здавалося мені неймовірно далеким і майже нереальним. Я не розуміла, навіщо взагалі мені потрібен університет. Який сенс щось зубрити, якщо всі ці знання знадобляться не раніше, ніж за десяток років? Я сто разів усе забуду. Марнування часу й зусиль.

Й ось тепер я стою перед сучасною триповерховою будівлею зі скла та металу і страшенно хвилююся. А що як я щось зроблю не так? Адже це не сукню пропалити праскою, виставивши її на максимум замість двійки, а значно серйозніше – йдеться про людське здоров’я! І чому я колись подумала, що ця робота спокійніша за тренерську?

Руки трохи тремтять. Навіть перед змаганнями зазвичай так не хвилююся, хоча кожен виступ може бути доленосним. На килимі я знаю, що робити. А тут…

Глибокий вдих. Видих. Крок у невідоме.

Усередині пахне свіжістю і якимись травами. Світлі стіни, великі вікна, багато зелені в діжках. Хол вражає простором і сучасним дизайном. Усе продумано для зручності пацієнтів. Широкі коридори, пандуси, автоматичні двері.

На стінах – картини із заспокійливими краєвидами та мотиваційні плакати. Навпроти входу – скляні двері до внутрішнього дворика. Зовсім не схоже на лікарню. Радше якийсь готель на курорті.

На рецепції привітна дівчина Марія роздивляється мене з неприхованою цікавістю і з усмішкою підказує, як знайти головного лікаря.

Федоренко виявляється високим і несподівано молодим чоловіком із проникливим поглядом. Він уважно вивчає лист з університету:

– Отже, гімнастка від Сікорської? Гаразд.

З тону я розумію, що він бачить мене наскрізь і зовсім не радий «щастю», яке на нього звалилося. Йому потрібні вмотивовані стажисти, напхані теоретичними знаннями, які проявлять себе на практиці й після захисту диплома прийдуть до центру на постійну роботу. А не я – дівчинка-по-блату, яка нічого не знає і не вміє.

Користі від мене – жодної… Після практики я знову повернуся до тренувань, а здобутий згодом диплом потрапить до шухляди з документами чекати кращих часів, які, сподіваюся, настануть для нього нескоро. Тому що я не планую найближчим часом полишати спорт.

Що я тут роблю? Безглузда була ідея…

– Розумієте, Максиме Ігоровичу, я… загалом, не дуже старанно вчилася, через змагання багато пропускала… – кажу розгублено. – Але я хочу бути корисною!

– Якщо хочеш, то будеш, – відповідає сухо. – Спортивний досвід тобі знадобиться. За бажання всього навчишся.

Я сумніваюся в його оптимізмі, але киваю.

– Так. Сьогодні ознайомишся із центром і колективом. Твоїм куратором буде Олена Вікторівна. Вона введе тебе в курс справи, будеш їй допомагати.

Бабуся обіцяла, що відомий ортопед особисто візьме наді мною шефство. Але насправді він перекидає мене якійсь підлеглій. Розчарований і не вірить у мене?

Олена Вікторівна – жінка середніх років із добрими очима і впевненими рухами – показує мені центр. На другому поверсі – діагностичне відділення із сучасним обладнанням.

– Ми маємо все необхідне для оцінювання стану пацієнтів і контролю за змінами, – пояснює вона, показуючи кабінети. – УЗД-діагностика, функціональне тестування, стабілометрія. Ось тут ми проводимо комп’ютерний аналіз ходи – бачиш спеціальну доріжку з датчиками?

Деякі слова я чую вперше. Треба б дістати нотатник і записувати їх, щоби потім почитати в інтернеті й не виглядати дурненькою…

Спускаємося на перший поверх. Тренажерна зала вражає своїм оснащенням: сучасні кардіотренажери, силові установки, спеціальні тренажери для розробки суглобів. Окрема зона з підвісними системами для розвантаження ваги під час ходьби.

– Це допомагає пацієнтам заново вчитися ходити, коли повне навантаження ще протипоказане, – пояснює Олена Вікторівна, показуючи, як регулюються ремені та противаги.

Дивлюся, широко розплющивши очі. Інформації стільки, що в мою голову вона просто не вміститься.

– А тут наша гордість – басейн із регульованою температурою води й підйомниками для маломобільних пацієнтів. Він – єдиний у своєму роді. Його проєктували закордонні фахівці спеціально для нашого центру.

Ми заходимо до просторого приміщення, оздобленого кахлем, із блакитною водою. Уздовж бортика кілька пацієнтів тренуються з інструктором.

– Гідрореабілітація творить дива. Вона особливо ефективна за травм хребта й суглобів – вода знімає навантаження, дає змогу безболісно відновлювати рухливість.

Попри ранню годину, у залі лікувальної фізкультури вже почалося групове заняття. Пацієнти різного віку старанно виконують вправи під керівництвом інструктора.