9.2

Дружина відчуває моє небажання обійматися і не наполягає. Вона приносить стільця і сідає поруч зі мною.

– Ну як ти тут, капітане?

– Майор, – виправляю її, – ти добряче відстала від життя.

Цікаво, вона справді не знала, що я отримав чергове звання ще два роки тому?

– О, ну це чудово, вітаю. Що лікарі кажуть?

Найменше мені кортить обговорювати з нею своє здоров’я. Не можу сказати, що я відчуваю до Галини якусь особливу відразу. Просто ми – геть чужі люди. За три роки наші сварки й конфлікти здебільшого зітерлися з пам’яті, але присмак від них залишився, і через нього я не можу й не хочу переступати.

– Прогнозами тут не надто тішать, це невдячна справа, особливо на початку лікування, – відповідаю розлого.

Нізащо не зізнаюся їй, що можу лишитися інвалідом. Ні, я зовсім не вважаю, що цей факт якось дружину втішить. Однак це – надто особиста й болюча інформація, якою я не збираюся ділитися зі сторонніми. А нас із нею, крім свідоцтва про шлюб і формально спільного прізвища, нічого не єднає.

– Чи не обридло тобі ще отак наражатися на небезпеку? Невже твій тато не може владнати, щоб ти працював десь у спокійному місці?

– Чи не обридло тобі ще морочити мені голову? – відказую не надто приязно. – Ти сама як?

– Я? Більш-менш добре. Живу в Німеччині, працюю у фірмі. Щоправда, не головною бухгалтеркою, а так – подай-принеси-роздрукуй, бо як виявилося, вони хочуть від мене чи не С-один рівень німецької. Взагалі, вимоги в німців до іноземців – космічні. Англійська їм не годиться, хочуть, щоб усі знали німецьку. Ходжу на курси – що вдієш? Важко страшенно, однак вертатися додому – не варіант.

– Чому? – питаю без особливого зацікавлення, тільки щоб для годиться підтримати розмову. – Ти ж непогано заробляла під своїм Маковським чи як його там. Що з ним, до речі, сталося?

– Ой, – вона кривить обличчя і махає рукою. – Не нагадуй. Краще в Німеччині на складах гарувати.

– Що так?

Звісно, хто старе згадає – тому око геть. Однак із пам’яті ніяк не йде гола дупа її начальника. Картинка, як він має мою дружину прямо на робочому столі, раз у раз зринає в голові. Заради цього козла вона мене покинула. Бо я – телепень, який у дитинстві не набавився у війну, а з ним у неї було більше майбуття.

Треба б завести розмову про розлучення. Чув, що зараз його можна оформити навіть онлайн, потрібно тільки розібратися, що до чого, і домовитися. Однак Галина торохтить без упину й не дає змінити тему.

– О! Ваша дружина нарешті приїхала? – радісно питає санітарка, побачивши в палаті гостю. – Дівчино, я – Надя. Ходімо, я вам покажу, де в нас що.

Дружина лупає нарощеними віями а-ля Бурьонка й надимає качині губки.

– Де у вас що? – перепитує з викликом і притиском на останнє слово.

– Ну… Як годувати, як мити, як памперси міняти… Ви ж за чоловіком доглядати приїхали? – Надійка бурмоче розгублено, і я ладен провалитися від сорому.

Санітарка – свята жінка. Тут усі медики святі. Але Надя піклується про кожного з нас так, ніби ми всі – її рідні діти. Тон, яким Галя з нею говорить, постава і вираз обличчя недоречні настільки, що я готовий її прибити.

Та Галина, з якою я колись одружився, щойно закінчивши військову академію, можливо, усе для мене робила б. Вона була скромною дівчиною з гарної родини. Неймовірно вродливою, розумною, ґречною… Але це було надто давно – десь у минулому житті. Тепер усе інакше.

І мені точно не потрібна від неї жодна допомога. Та я і не дозволю їй до себе торкнутися! Ще бракувало, щоб вона мацала мене руками, якими пестила причинне місце свого шефа. А може, і ще чиєсь.

– А мені ця інформація нащо? З ним є кому няньчитися, – заявляє впевнено й демонстративно відвертається від санітарки. – Що таке? – натрапляє на мій незадоволений погляд. – Невже, Іонідісе, ти раптом став нікому не потрібен? Твої мільйонери-ресторатори рубають свої мільйони й не хочуть бруднити ручки об лайно блудного сина, а найняти няньку – жаба давить? Чи це не мільйонерська справа – зі столиці в діру їхати? Хто б сумнівався… Ти їй поясни, – киває до Наді, – що я – твоя колишня дружина. Ко-лиш-ня! Я ні до чого.

Якби тільки міг – схопив би її за комір і виштовхав звідси. Але все, на що мене стає, це заплющити очі й спробувати вдати, що мене тут немає. На серці й так гірко, а ця змія ще й додає жару, паплюжить мене перед сусідами по палаті та працівниками шпиталю. Якого дідька припленталася?

– Гаразд, Ніку. Одужуй. І ви теж тримайтеся, – останні слова Галина кидає до Ворона, який із захватом витріщається на неї.

Вона йде під акомпанемент красномовної тиші… Мені шалено соромно і принизливо – і перед Надією, і перед Вороном, і перед іншими хлопцями. Вони не знають, що ми з Галиною давно не разом. І що б я зараз не сказав – усе виглядатиме кволою відмовкою…

– Ну ти, Хіміку, даєш. Таку красуню проґавив, – жартує Ворон, і на душі стає ще гидкіше. – Але ж вона тебе клеїла. Я б на твоєму місці її просто тут…

– Вгамуйся, пернатий. Слава Богу, що ти не на моєму місці, – кажу люто.

– У неї такі цицьки. М-м-м. І сідниці – прям у-у-ух. Скажи ще, що в тебе не став, коли вона тобі в ніс принади тицяла.