Розділ 9

За пів року до того

Нікос

Розплющую очі, і перше, що бачу, – сіру стелю шпитальної палати, помережану тріщинами, немов павутинням часу. Повітря просякле запахом антисептика і хвороби, важким, як олов’яне небо за вікном.

Біль пульсує в кожній клітині тіла. Я все-таки потрапив до пекла? Дідько, прикро… Намагався ж надто не грішити.

Чи… Сталося диво, і я… вижив?

Повертаю голову, кривлячись від болю в шиї, і бачу Ворона на сусідньому ліжку. І він тут! Упізнати в ньому молодого здорового хлопця важко. Голова перев’язана, обличчя змарніле, під очима залягли глибокі тіні, немов вирізьблений скульптором смуток. Але це точно він.

Останнє, що пам’ятаю, – як Ворон наклав мені джгути й тягнув під кулями, а я скиглив, щоб кинув і рятував своє життя. Наказував йому! Проте він затято не слухав. Виходить, дотягнув таки. Подумки усміхаюся. Якби не він, я б точно віддав кінці.

– Гей, пернатий, – хриплю, голос звучить як скрегіт іржавих завіс, – і ти тут?

– О! Прокинувся, нарешті, – Ворон сідає на ліжку й підморгує. – Треба ж було тебе проконтролювати. А то ти як завів про «добий і кинь»… Раптом якийсь дурень тут повівся б на твоє скиглення? Довелося затрьохсотитися, щоб законно тебе супроводжувати.

– Сильно тебе? Як це сталося? – вдивляюся, намагаючись збагнути характер поранень побратима.

– Та дрібниці. Уже коли дотягнув твою тушу, сподівався, що швиденько віддам медикам і перепочину, злетіла в повітря їхня схованка зі зброєю. От, вирішив скласти тобі компанію, як почесна варта.

Заплющую очі. Блазень… Йому б тільки жартувати. Я не менш як сотню разів устиг із життям попрощатися. Не вірив, що в мене є шанс і варто надриватися і тягнути мене, наражаючись на кулі…

– Цих покидьків узяли? – хотілося б знати, що ризикував не дарма.

– Двох, решту поклали під час перестрілки.

Хоч так. Ми давно стежили за цією бандою, вичікували слушний момент, щоб їх заарештувати. Однак трапився форс-мажор, і довелося діяти за обставинами, вступити у нерівний бій.

– Що наші? – хвилююся за своїх підлеглих вояків.

– Валерка тут у шпиталі. Решта – нормас.

– Дякую…

– За що? – Ворон кривиться.

– Що не послухався, не кинув і витягнув. Я-то вже думав, що кінець, без шансів. 

Очі щипає. Чоловіки не плачуть? Від сорому і вдячності й не таке трапляється.

Ворон щось бурмоче, але цієї миті двері палати з тихим скрипом відчиняються. Заходить лікар – високий, худорлявий білявець у медичному костюмі. Утомлені очі за склом окулярів свідчать про важку довготривалу працю.

– Ну що, майоре, очуняв? – каже бадьоро, підходячи до мого ліжка.

Він дивиться в якісь папери, киває головою.

– А ти, Марійко, бурчала: «Ампутація». Відрізати завжди встигнемо.

– Рано ще вихвалятися, Доценку, – низький жіночий голос лунає з-за спини білявця. – Курчат по осені рахують.

Я встигаю себе обмацати, куди дотягуються руки. У мене до лікаря купа запитань. І найголовніше з них:

– Докторе, після цієї штуковини, – тицяю в дивні металеві конструкції, що стирчать із моїх ніг, – я буду ходити?

Проблема, що я зовсім не відчуваю ніг. Мені навіть не дуже болить, хоча, напевно, мало б. Це лякає анітрохи не менше за смерть.

– А це треба в тебе запитати. Я кінцівку зібрав, як конструктор лего, – практично зі шматочків. Далі все залежить від тебе. Захочеш – побіжиш.

Обмірковую його слова. Це – надія? Чи відмовка, щоб не повідомляти прямо неприємні новини?

Лікар тицяє чимось у стопи, питає про мої відчуття, хмуриться.

– Поки що все терпимо, – підсумовує коротко.

– Терпимо – це добре, докторе? – усередині все скручується від страху перед відповіддю. – Чи не дуже?

Пальці мимоволі стискають край ковдри, суглоби біліють від напруги. Добре, що руки цілі. Лікар перемикається на Ворона й кидає мені через плече коротко:

– Поживемо – побачимо.

Це не перші мої відвідини шпиталю. Але попередні рази, здається, усе було не так серйозно…

Ворон і тут мене рятує – не дає надто багато розмірковувати, заповнює весь ефір жартами й різними бувальщинами. Він ніби живе тисячу років. Інакше звідки взятися такій кількості байок? На цілий полк пригод вистачило б. Ми служимо разом два роки, і весь цей час він усіх частує своїми оповідками, причому щоразу новими, і тут теж не вгамовується…

Фантазер! Йому б у письменники чи сценаристи, а він чомусь обрав зовсім не творчу професію супермена. 

Мобільника не маю – загубив, коли ми з Вороном відступали під щільним вогнем. Ані зателефонувати нікому не можу, ані фільм подивитися. Чекаю, доки хтось із рідних приїде й привезе. Додому дзвонив тільки раз, а там – жах якийсь коїться через мене. У штабі щось наплутали й матері повідомили, що я двохсотий. Її забрали до лікарні із серцевим нападом. У тата теж тиск підскочив. Якого біса поширювати неперевірені чутки й хто відповідатиме за це – питання риторичні. Дратує, звісно… Вийду звідси – шкуру із Царьова спущу.