8.2

* * *

Рік потому

Прокидаюся без будильника. Досвітній морок ледь торкається вікон. Годинник на тумбочці біля ліжка невблаганно показує п’яту тридцять ранку. Серце відразу починає битися частіше – час вставати. Кожна клітинка тіла опирається, благаючи про ще кілька хвилин сну, але я змушую себе підвестися. Прохолодна підлога після теплого ліжка обпікає босі ноги, і я, зіщулившись, накидаю теплий халат.

Навшпиньки підходжу до дитячого ліжечка. Кімнату сповнює м’яке світло нічника-хмаринки, що відкидає химерні тіні на стіни. Маленька Софійка солодко спить, розкинувши по подушці русяве волоссячко. Її пухкі щічки трохи зарум’янилися від сну. Мимоволі усміхаюся. Я ладна дивитися на неї безперестанку годинами.

Нахиляюся над ліжечком, вдихаючи ніжний запах дитячого шампуню і чогось невловимо Софійчиного. Її грудна клітка мірно здіймається й опускається, і кожен подих – як маленьке диво після всього, через що нам довелося пройти.

– Доброго ранку, сонечко, – шепочу, обережно цілуючи доньчині пальчики.

Вона злегка морщить носика, але не прокидається. У грудях розливається тепло, змішане зі щемким сумом – як же не хочеться йти й розлучатися з нею.

У коридорі мене зустрічає запах свіжозвареної кави – нянька Ольга Петрівна вже на варті. Ця дивовижна жінка, здається, ніколи не спить.

Кухню заливає м’яке світло настільної лампи. Нянька порається біля плити, щось тихенько наспівуючи собі під ніс. Помітивши мене, вона обертається, і її обличчя осяває тепла усмішка.

– Асенько, голубонько, як ти? – питає вона, турботливо дивлячись на мене. У її очах – легкий неспокій. – День-бо який важливий попереду.

– Трохи ніяково, Ольго Петрівно, – відповідаю, сідаючи до столу. – Всередині все тремтить. Нерви…

Вона з розумінням киває, ставлячи переді мною горнятко чаю, що парує, і тарілку з вівсянкою.

– Ти впораєшся, дитино. Ти в нас сильна.

Її слова гріють душу, але шлунок однаково зводить від хвилювання. Після місяців виснажливих тренувань я успішно здолала всі етапи Кубка світу. Тепер наступний відповідальний крок – національний відбір, за підсумками якого я здобуду перепустку на Чемпіонат світу. Я маю повернути собі втрачене звання чемпіонки!

Снідаю через силу, механічно пережовуючи кожен шматочок. У голові крутяться уривки думок – елементи програми, поради тренера, спогади про безсонну ніч із Софійкою. Вона ніби відчула мою тривогу, і сьогодні довго вередувала, ніяк не могла міцно заснути.

Виходжу з дому, коли перші промені сонця щойно торкаються верховіть дерев. Повітря свіже і прохолодне, пахне мокрим листям і дощем, що насувається. Глибоко вдихаю, намагаючись угамувати тремтіння в руках.

Спортивний комплекс звично зустрічає мене гомоном голосів і метушнею. Я трохи спізнилася – інші гімнастки вже розминаються, тренери дають останні настанови, працівники заклопотано перевіряють готовність залу і приладдя. Повітря просякле запахом магнезії, лаку для волосся і напруги.

У роздягальні натягую костюм, розшитий сотнями блискучих камінців.

– Асю! Нарешті! – голос бабусі повертає мене до тями. Крізь сон я чула, як вона йшла. Обертаюся і бачу її стривожене обличчя. – Чому так пізно? Розминка вже почалася!

– Вибач, – бурмочу я, відчуваючи, як рум’янець заливає щоки. – Я… забарилася вдома.

Нізащо не зізнаюся, що навмисне перевела будильник на пів години вперед, щоб хоч трохи подовжити сьогоднішній короткий сон.

Іра хмуриться, але нічого не каже, лише киває в бік залу.

– Йди, розминайся. І зберися, заради Бога! Ти готова?

Напевно, бачить мене наскрізь. Як я можу бути готовою, коли моя душа розривається між двома світами? Певна, що бабуся чула, як Софійка вередувала вночі, і здогадується, що зі сном мені сьогодні не пощастило й душа не на місці. Потім вона неодмінно відчитає няньку, що в такий важливий день поїхала ночувати додому.

Розминка минає як у тумані. Тіло рухається на автоматі, виконуючи звичні вправи, але нічого не можу вдіяти – передчуття якесь лихе. Інакше як пояснити неспокій, що не відпускає мене? Ніколи такого не було…

Стежу за виступом інших гімнасток – вони здаються такими впевненими, зібраними. Роблю дихальні вправи, щоби позбутися тривоги й зосередитися.

Чую знайому трель телефону – ця мелодія в мене встановлена на няньку. Без потреби вона нізащо не стала б мене відволікати.

– Асенько, у Софійки температура підіймається, я телефонувала лікареві – він зможе прийти тільки після обіду. Нам чекати його чи щось уже робити?

Моя дівчинка одужує після операції як за підручником – на щастя, у нас не було жодних серйозних ускладнень. Ми регулярно проходимо контрольні огляди та профілактичне лікування. Найбільшою загрозою для неї зараз є віруси та інфекції, і ми пильно стежимо, щоб вона ніде нічого не підхопила.

Невже недогледіли? Що могло спричинити температуру? Тільки цього зараз нам бракувало!

Надсилаю няньці номер іншого лікаря і прошу написати про результати. Дзвінок мене засмучує і вибиває з колії. Мене зараз покличуть на килим, а я не готова! Не можу зібратися, не можу налаштуватися…