Розділ 8

Але щастя триває недовго.

Мене переводять у палату й обіцяють скоро принести дитину. Я тут сама-самісінька – бабуся заздалегідь домовилася, що я лежатиму в тиші й комфорті, про мене постійно дбатимуть лікарі, а також всіляко допомагатимуть із донькою.

Час спливає, але Софійку все не несуть. Я намагаюся щось дізнатися в медсестри, але вона нічого певного не каже, тільки просить не хвилюватися – мовляв, перший огляд не завжди минає швидко. Легко сказати…

За кілька годин з’являється дитячий лікар. Його обличчя надто серйозне, і я відразу серцем відчуваю, що щось не гаразд…

– Анастасіє, – каже він надто м’яко, – ми оглянули твоє маля…

Серце завмирає. А він ніби навмисне тягне, шматуючи душу на клапті.

– У дівчинки тяжка вада серця. Ти знала про це?

– Що? – перепитую і заперечно хитаю головою.

– Потрібна термінова операція, інакше…

Світ навколо починає крутитися.

– Але як? Чому?

– Зазвичай такі вади виявляють ще під час вагітності й заздалегідь попереджають про можливість операції. Дивно, але у твоїй обмінній карті про це ані слова…

– Я проходила всі обстеження! Мене запевняли, що з дитиною все добре! Як таке могло статися?

– На жаль, нічого не можу сказати. Помилки трапляються, апаратура не всесильна. Може, і справді не було видно або чомусь не помітили…

Він ще щось бурмоче, але слова долинають до мене немов крізь вату.

Вада серця. Операція. Моя маленька дівчинка, яка щойно прийшла в цей світ, уже має боротися за життя. Як так? Чому? За що?

– Нам потрібна консультація ще одного лікаря, – опановую себе й намагаюся міркувати розважливо. – Ви так само під час огляду могли помилитися.

– Це вкрай малоймовірно, усі ознаки…

– Однак імовірність є! Я вам не вірю! – стискаю щелепи й кажу надто різко, але емоції шматують мене на частини й дотримуватися чемності неможливо.

– Я можу домовитися, але це забере час, а у вас його немає. Я вважаю, що дитину потрібно негайно перевезти до спеціалізованої лікарні. І там уже фахівці вас проконсультують і ухвалять рішення.

– Зачекайте… Я не хочу оперувати доньку тут! Я можу оплатити операцію в будь-якій клініці за кордоном! Мені тільки потрібен час, щоб усе влаштувати.

Намагаюся зрозуміти, до кого я можу звернутися за відсутності бабусі. Турбувати її в такий вирішальний момент – це злочин проти команди й навіть проти країни.

– Боюся, часу у вас немає. Якби заздалегідь було відомо…

Господи… Ну що за йолоп?

– Мені треба поговорити з головлікарем! Зараз!

– Робочий день скінчився…

– Гаразд, тоді я телефоную до міністерства охорони здоров’я. Сподіваюся, там мені зможуть зарадити швидше.

Хапаю смартфон і пальцями, що тремтять, шукаю номер. Потім розумію, що це – марна справа, і дзвоню помічниці Кислицького з олімпійського комітету. Її шеф зараз із командою на Олімпіаді, а вона напевно залишилася тут, їй не підписали відрядження, і вона дуже образилася на керівництво. Колись ми з нею спілкувалися на неофіційному заході, і вона запропонувала звертатися до неї в разі потреби.

Олена Львівна виявляється тямущою і меткою. Вона змахує потаємною чарівною паличкою, і вже за годину до пологового будинку прибуває найкращий кардіохірург країни Тарнавський, щоб оглянути Софійку.

На жаль, на цьому дива закінчуються. Він підтверджує діагноз місцевого лікаря і рішуче заявляє, що час спливає і що везти дитину за кордон у такому стані вкрай небезпечно. Я терміново маю ухвалити рішення, але мені ні з ким порадитися!

Після пологів психіка розхитана. Я дуже втомилася, думки плутаються. Хіба я можу взяти таку величезну відповідальність на себе? А якщо це виявиться помилкою?

– У вас немає вибору, – м’яко каже Тарнавський. – У нас чудові хірурги, вони зроблять усе можливе.

За лічені години нас із донькою перевозять до лікарні й починають готувати до операції.

До бабусі звістка доходить швидше, ніж я встигаю їй повідомити сама. Вона рветься до мене, готова навіть покинути Олімпіаду й нашу команду, але я присягаюся, що дам собі раду, адже дівчатам вона зараз потрібніша. Я і так їх усіх підвела…

Страх за життя доньки змішується з почуттям провини. Може, якби я не тренувалася під час вагітності… Може, якби я була обачнішою…

– Це не твоя провина, – каже лікар, немов читаючи мої думки. – Таке трапляється. Головне зараз – зосередитися на лікуванні.

Софійка лежить у спеціальній кімнаті, підключена до приладів. Я дивлюся на неї й присягаюся, що зроблю заради донечки все. Я пройшла через травми, через виснажливі тренування, через втрату коханої людини. Я впораюся й із цим. Тільки б не запізнитися…

Лікар пояснює подробиці майбутньої операції, ризики та можливі ускладнення. Я слухаю уважно, намагаючись запам’ятати кожне слово. Це новий виклик, нове змагання, набагато відповідальніше за Олімпіаду. І в ньому я неодмінно маю перемогти.