Розділ 7

Гімнастика – усе моє життя. З трьох років я не знала нічого, крім тренувань, змагань, дієт, прискіпливих зауважень і сухих похвал тренерів, суворих обмежень та піднесення від перемог і нагород.

Гімнастика – це сходи вгору. Високо, майже до самого Сонця. Сімнадцять із двадцяти років я невтомно дряпаюся. І в мене виходить! Я вже зовсім близько до мети! Я майже на Олімпі, майже нарівні з богами.

У мене тільки два шляхи – або і далі рухатися вгору, або… скотитися вниз. Щоби потім знову почати сходження. Чи стане мені сил і завзяття знову піднятися на ту саму сходинку? Сподіваюся… Хоча тренерка певна протилежного. Тому, хто зрадив гімнастику бодай раз, шлях на вершину вже зачинено.

На шальках терезів лежать цілком несумірні речі. Моя спортивна кар’єра, моя доля і все моє життя. Чи можу я відмовитися від Олімпіади й від себе самої? Заради чого? Заради дитини, якої я не планувала. Від випадкового знайомого, якого більше ніколи не побачу… У якого є дружина і, можливо, інші діти.

– Кнопко, ти впораєшся, – майже щоночі шепоче мені синьоокий красень і дивиться пронизливо, наче заздалегідь знає, що це востаннє, – Якщо що… живи за мене, дихай і кохай за мене, смійся і радій, діточок рости…

Як я можу вбити його маля?

Хіба так буває, щоби провести разом лише день і втратити спокій на все життя? Скільки часу вже збігло, а він мені все сниться і сниться. І щоночі я закохуюся в нього дужче й дужче. Знаю, що в цьому житті нам не судилося бути разом. Але хіба кохання підкоряється розумним доводам?

Вагаюся довго. Коли термін плавно переходить за дванадцять тижнів, у бабусі стається нервовий зрив. Вона довго мене картає, кричить, лякає, погрожує… Цієї миті гостріше, ніж будь-коли, я відчуваю свою самотність. Немає нікого, хто міг би розділити зі мною тягар, підтримати й зрозуміти. Я сама маю шукати вихід.

Доводиться викликати швидку, і бабусю забирають до лікарні із серцевим нападом. Це я в усьому винна!

Якби я не пішла до того салону, якби не пустилася бігти… Навіщо я взагалі тікала від терористів? Більшість заручників урятувалися, а я мала величезні шанси загинути – якщо не від кулі, то під уламками й плитами. Дурний, безглуздий порив, за який тепер доводиться платити надто дорогу ціну.

На щастя, бабусин стан швидко стабілізують, і вже наступного дня мені дозволяють її відвідати.

Я думала цілу ніч і так і не змогла дібрати слів. Мовчу, намагаючись знайти у своїй змученій важкими думками голові щось правильне.

Тиша між нами густа й в’язка, як патока.

Стою біля вікна, притулившись чолом до холодної шиби. Спостерігаю, як краплі дощу, немов сльози, стікають по ній. Усередині мене вирує буревій емоцій – страх, непевність, сором і… дивна рішучість.

– Я так сильно його кохаю, бабусю! Так сильно… І так боляче. Дуже боляче, виявляється, кохати. Здається, серце розірветься…

– Асенько, ну яке кохання, – скрипить мені у відповідь зірваним після вчорашньої сварки голосом, – якщо ти знала його лише день?

– Бабусю, ти не розумієш! Цей день був як ціле життя. Найдовший і найважливіший день. І він такий… Гарний, сильний, сміливий. У нього неможливо не закохатися!

– Розумію, набагато краще, ніж ти гадаєш. Ти занадто молода, наївна й недосвідчена. Ти плутаєш, підміняєш поняття. Це не кохання, а просто захоплення дужим і відважним самцем. Військові – завжди чоловіки у квадраті. А спецпризначенці – навіть у кубі. У них чоловіча сила набагато міцніша і яскравіша, ніж у звичайних людей. Чоловік за своєю суттю – захисник. Жінка, хоч би як феміністки не торочили про рівність, хоч би як життя не гнало її в палаючу хату, однаково лишиться жінкою і потребуватиме захисту. Так було споконвіку. Це в тобі говорять гени предків, так і має бути. Але це – не привід руйнувати своє життя, забирати в себе майбутнє. Бо це – як колись давно піти в монастир!

– Ба… – я не хочу знову сваритися, боюся, що їй знову погіршає. Але й терпіти нескінченний тиск – понад мої сили. – Я не можу вбити його дитину. Не знаю, як тобі пояснити, але не можу! Я йому слово дала, заприсяглася. Він ніби заздалегідь знав, що я завагітнію, і просив мене ростити дитину за нього. Ба, я не можу його зрадити! Я дотримаю слова, навіть якщо він зрадить мене.

– Навіть якщо при цьому зрадиш себе? А мене?

– Але, бабусю, – мій голос тремтить, як осінній листок на вітрі, – дитина – це все, що в мене від нього лишилося. Мені здається, доля дала мені її не просто так…

– Дурниці! Немає жодної долі, ми куємо свій життєвий шлях самі – своїми вчинками або бездіяльністю, долаючи перешкоди або вигадуючи відмовки й виправдання. Я вважала, що ти – боєць зі сталевим характером. На жаль, ти мене зараз розчаровуєш…

Мені так потрібна її підтримка. Але замість цього доводиться боронитися від єдиної рідної людини на світі. І де справедливість?

– Ба, я народжу і спробую поєднати дитину з тренуваннями. Я шукала в мережі – історія знає такі приклади, коли жінки поверталися у великий спорт. Я підготуюся до наступної олімпіади! Я не покину гімнастику. Я боротимусь. За себе, за це маля і… за його батька.

Іра стискає губи, показуючи невдоволення.

– Поверталися в спорт, але не в гімнастику!