6.2

* * *

Я знову здебільшого мовчу… Ніби хтось згори забирає в мене змогу говорити, щоб не гаяла сили на суперечки. Не даю інтерв’ю, не спілкуюся із журналістами, майже не відповідаю бабусі.

– Асю, лікарка каже, що час спливає. Ми дуже ризикуємо. Я, звісно, зможу домовитися, щоб у паперах термін трохи підправили й ми вклалися. Формальності буде дотримано. Але ж недарма існують ці медичні правила. Що довше зволікаєш, то більший ризик ускладнень…

Вона так говорить, ніби йдеться про вибір зачіски в перукарні.

– Ну гаразд, – не дає мені спокою тренерка. – Ти вагаєшся? Припустімо, це природно. Зважмо всі «за» і «проти». Уявімо, що ти вирішиш народити. Олімпіаду дивитимешся з пологового? Чи з немовлям на руках плакатимеш, що втратила унікальну нагоду, споглядаючи нагородження суперниць? Тобі буде двадцять один, ти, цур йому, – вона повертає голову до лівого плеча, – у блискучій формі. У тебе всі шанси виступити гідно, здобути золото. Наступна олімпіада буде занадто пізно. Двадцять п’ять для гімнастки – це вже майже пенсія. Шанси засяяти будуть мізерні. З конкуренцією навряд чи впораєшся – прийдуть молоді, вільні від родинних клопотів… Та і як поєднувати дитину з тренуваннями? Віддати няні? Не бачити тижнями? Чи не мудріше народити малюка за планом, після завершення кар’єри? Навіщо зараз цей цейтнот? Дітородний вік – щонайменше до сорока. Ти й п’ятьох легко народити встигнеш!

Хочу нагадати, що їй такий підхід щастя не приніс. Вона зрештою не має дітей, присвятивши себе гімнастиці. А може, навпаки, у тренерську працю вона втекла від суворої правди, у якій Господь не відміряв їй жіночої долі? Чи навіть покарав за те, що колись надто багато поставила на спортивну карту?

– Я виховувала тебе як рідну доньку – у строгості та правильних моральних засадах. Але лиха спадковість однаково взяла гору!

Останнім часом бабуся повторює це надто часто. Я знаю історію моєї безпутної матері, але не бачу схожості.

Моя мама – обдарована гімнастка. Вона змалечку подавала великі надії, усі пророкували їй зоряне майбутнє. Після перемоги на світовій першості до неї прийшла слава. Маму засипали рекламними контрактами, про неї знімали передачі, вона красувалася на обкладинках модних часописів. Її кар’єра сягнула вершини. Однак, попри сувору заборону на стосунки з хлопцями, вона примудрилася завагітніти. Причому чи то через нерегулярність місячних, чи то і справді через нерозважливість, з’ясувалося це занадто пізно, коли щось вирішувати вже лікарі відмовилися навіть за гроші.

Мама довго побивалася, але нічого виправити було неможливо. Її відсторонили від тренувань. Чутки про вагітність розлетілися миттю, втримати це в таємниці не вдалося. А потім народилася я. Мама так і не зізналася, хто був моїм батьком.

Вона повернулася в гімнастику майже відразу після пологів, і я росла на тренувальних базах. Доглядала мене нянька, і я навіть не знаю, чи часто мама брала мене на руки, чи годувала грудьми, чи любила. Принаймні, я не пам’ятаю про неї геть нічого.

Не здивуюся, якщо майбутню зірку, яка прудко поверталася у форму, за розпорядженням Сікорської, пильно оберігали від безсонних ночей, кольок і зубів, що прорізуються.

Мабуть, заразом оберігали від материнської любові й зайвої прив’язаності до дитини. Хоча Іра вже вважалася досвідченою тренеркою, десь вона схибила, і її план дав тріщину.

Одного дня мама поїхала. Підготовка до втечі була ретельно спланована й цілком утаємничена. Про її від’їзд стало відомо лише після того, як вона не з’явилася на тренування. Тієї миті вона вже була в повітрі на борту літака. Мама віднесла мене у «бейбі-бокс» – спеціальне вікно-приймальню, де матері-зозулі залишають немовлят. До мене вона приклала листа й заяву про відмову. В Італії на неї чекало нове кохання, місце в елітному клубі художньої гімнастики та казкові перспективи.

Але щось пішло не так – раз у раз на великих змаганнях вона не потрапляла до трійки призерів, олімпійські ігри минули без неї, і за кілька років мама покинула спорт. Втім, особисте життя в неї склалося щасливо – вона вийшла заміж і народила сина й доньку.

А на мене, за всіма законами жанру, чекала гірка доля сироти. На щастя, я була занадто мала, щоб запам’ятати щось із часу перебування в будинку маляти. Щойно Іра зрозуміла, що мама полетіла сама, вона кинулася мене шукати й швидко оформила опікунство.

Їй тоді було трохи за сорок, вона цілком могла мене удочерити або принаймні наполягти, щоб я називала її мамою, адже своїх дітей у неї не було. Але вона обрала роль бабусі, до останнього сподіваючись на повернення моєї рідної матері.

Багато років я була певна, що мама була дочкою Сікорської, а я – її рідною онукою. І лише нещодавно дізналася, що мама була тільки вихованкою Іри, однією з її улюблениць.

Я не знала життя поза тренувальними базами й спортзалами. У школі я дивувалася, де однокласниці беруть час на прогулянки після уроків, заздрила їхнім походам із батьками в кіно. Уже тоді я жила за суворим розкладом у жорстких межах заборон і не уявляла, як може бути інакше.

Як і моя мати, я здобула золото на світовій першості, а потім виявилася вагітна. Але на цьому наша подібність закінчується! Термін у мене менший, і я ще встигну ухвалити виважене правильне рішення. Вибір невеликий, кожен із можливих варіантів має безліч вад…

Майже тиждень іде на те, щоб змиритися з новиною і спробувати тверезо поглянути на речі. Обговорювати з бабусею не виходить. Вона вже все вирішила за мене й тисне, змушуючи прийняти її погляд за свій.