Розділ 6

У голові все вирує, наче в шаленому танку. Державний гімн гримить у вухах, відлунюючи в кожній жилці. Зала перед очима розпливається, мов крізь затуманене скло дивлюся. Спалахи фотокамер засліплюють, і я відчуваю, як земля тікає з-під ніг. Світ хитається, і я падаю в бездонну пітьму.

Яскраве світло ріже очі, коли приходжу до тями. Біла стеля лікарняної палати видається холодною і чужою. Довкола метушаться медики, їхні голоси зливаються в невиразний гомін. Повертаю голову й бачу бабусю, що сидить поруч.

Незламна Ірина Сікорська не схожа на себе. Розгублена, трохи зігнута, обличчя бліде, вуста міцно стиснуті в тонку смужку.

Вона цупко тримає мою руку. Її пальці холодні й злегка тремтять.

– Асю, серденько, як ти? – голос бринить, видаючи глибоке занепокоєння. В очах – суміш страху й полегшення.

– Я… не знаю, – мій голос звучить хрипко і кволо, ніби чужий. – Що сталося?

– Ти зомліла на нагородженні. Ми всі так перелякалися! Звісно, хвилювання, надмірні навантаження, але…

Слова бабусі зависають у повітрі, важкі й моторошні. Вона не встигає докінчити – до палати заходить лікар. Його серйозне обличчя змушує мене напружитися, як перед виконанням надскладного елементу.

– Анастасіє, маємо результати твоїх аналізів, – починає він. – Але нам треба провести додаткове обстеження…

Я затамовую подих. Щось у його голосі змушує похолонути, наче крижана рука стискає серце. За бабусиною реакцією здогадуюся, що вона вже знає, про що він хоче повідомити.

– Ти вагітна. Ми викликали гінеколога, він за кілька хвилин огляне тебе…

Світ знову починає крутитися, але тепер це не фізична млість – це дійсність розсипається на друзки. Бабусина рука стискає мою до болю, але я це ледь відчуваю. У вухах дзвенить, ніби знову падаю з висоти.

– Це… це неможливо, – шепочу я, мій голос тремтить. – Я не можу бути вагітною. Це якась помилка! Я…

– Зараз тебе огляне фахівець, зробимо УЗД, – лагідно провадить лікар. – І дізнаємося все достеменно.

Дійсність накочує велетенськими осінніми хвилями, нещадно й невблаганно. Спогади про той день, коли я гадала, що не виберуся, вдираються у свідомість. Подробиці зринають у пам’яті, болісно шматуючи мозок. Тієї миті я не думала взагалі ні про що – ні про засторогу, ні про наслідки. Кожна мить могла стати останньою…

Й ось він – вислід…

Бабуся мовчить, але я відчуваю, що вона ледь стримує почуття. Коли вона нарешті озивається, її голос звучить як тріск криги на замерзлому ставку:

– Лікарю, залиште нас, прошу.

Дочекавшись тихого грюку дверей, вона, нарешті, вибухає: 

– Асю, як ти могла?! Про що думала?

Вона не гнівається – з неї рветься назовні розпач. Її слова б’ють болючіше за будь-яке падіння на тверду мату. Кожне слово – як батіг по живому.

– Бабусю, пробач… Мені було так лячно… Я дуже боялася, що так і загину… А він… Я прагнула, щоб йому було добре… Розумієш, він такий… Особливий! Найкращий…

Як пояснити людині, яка ніколи не була в пеклі, не висіла на волосині від смерті, як це – втратити надію на порятунок і щомиті чекати загибелі? Як убгати в слова почуття, які досі крають душу?

– Я ж думала, що це край. Що ніколи не повернуся додому, що не буде чемпіонату, взагалі нічого не буде!

– То це той військовий, що допоміг тобі вибратися?.. – бабуся добирає слова, як коштовне намисто. – Виходить, термін уже чималий, – вона прикидає подумки й хитає головою.

– Ба, вибач мені…

– Чому ж ти раніше не зізналася? Чому мовчала? Адже на ранніх термінах завжди простіше…

– Бабусю, присягаюся, я і гадки не мала! – голос зривається, у горлі стоїть клубок. – Я була так зосереджена на тренуваннях, я навіть не помітила, що…

– Не помітила?! – вона кричить, не підвищуючи голосу. Обличчя спотворюється від люті й розчарування. – Господи… А ще кажуть, що дурість і доля не передаються в спадок. Дідько лисий!

Сльози котяться по щоках, гарячі й солоні. Страх, сором і розгубленість сплітаються в тугий клубок у грудях, не даючи дихати.

– Я… я не знаю, що робити, – шепочу, почуваючись малою і безпорадною.

Бабуся тяжко зітхає, намагаючись опанувати себе. Її плечі опускаються, ніби на них поклали пудову гирю.

– Дочекаємося, що скаже лікар, що порадить. Маємо подбати про твоє здоров’я і майбуття.

Майбуття. Це слово тепер бринить моторошно, як чорні грозові хмари перед бурею. Усе моє життя було розписане на роки вперед – тренування, змагання, олімпіада. А тепер? Що далі?

– Що скажуть в олімпійському комітеті? А спонсори? Мене не допустять до олімпіади? – розпач накочує хвилями, погрожуючи затопити мене з головою. – Може, нікому не казати?

– Гаразд… Про це подбаємо згодом, – бабуся стомлено розтирає скроні. – Зараз нагальніше вирішити… Ти розумієш, що вагітність несумісна зі спортивною кар’єрою?

Її погляд важкий, мов олово. Я здогадуюся, про що вона міркує, і це лякає мене ще дужче. Всередині все стискається від жаху перед вибором, який мені доведеться зробити.