5.2

Наступного дня – відбір у булавах і стрічці.

У залі повітря аж іскрить від напруги. Усі розуміють – сьогодні вирішується, хто потрапить до фіналу. Під час розминки намагаюся не зважати на інших гімнасток, зосереджуюся лише на власних відчуттях.

Виходжу на килим із булавами, налаштовуючись на найкращий виступ. Перша половина програми йде блискуче, я відчуваю, що впіймала потрібний ритм. Але потім, під час складного кидка, одна булава летить трохи вбік. Серце на мить завмирає в грудях, але роки досвіду беруть гору – я вишукано обігрую цю ситуацію, немов так і було задумано. Завершую виступ з усмішкою, сподіваючись, що судді оцінять моє вміння викручуватися з халепи.

Оцінка виявляється гідною, хоча й не найвищою. Бабуся пригортає мене: 

– Непогано… Викрутилася чудово, але ж усі помітили.

Розбір помилок і прочухан будуть згодом. Зараз головне – не опустити руки, відкинути невдачу й виступати далі з думками про перемогу.

Останній снаряд відбору – стрічка. Торік саме вона дала мені перепустку до фіналу. Цього разу теж вдається відпрацювати на відмінно, і я знову серед фіналісток.

Після відбору ледве можу заснути – думки про фінал не дають спокою. Ранок вирішального дня починається рано. Снідаю в тиші, подумки прокручуючи програми. Усі фіналістки зосереджені на своїх вправах, лише зрідка перекидаються короткими поглядами-блискавками.

Виходжу на килим з обручем, відчуваючи, що це – моя мить. Музика лунає, і я розчиняюся у виступі. Кожен рух відшліфований до досконалості, обруч – наче продовження мого тіла. Фінальний кидок – високо, дуже високо. Мить польоту здається вічністю. Ловлю обруч точно в останній акорд музики й чую захоплені вигуки зали.

Оцінка перевершує мої сподівання – це найкращий результат у сезоні! Але попереду ще кілька виступів, не можна розслаблятися.

Марина теж помітно хвилюється. Поки що в неї лише срібло в м’ячі, хоча вона прагнула кращих результатів.

Попереду – останній снаряд. Простую до зони очікування по свої стрічки. Однак бачу, що весь мій інвентар у сумці залитий водою. Без сумніву – це навмисна підлість! Зіпсовані всі стрічки – й основна, і запасні. Це катастрофа!

У розпачі біжу до тренерки. Після тривалого з’ясування судді дозволяють скористатися чужою стрічкою, хоча вона не зовсім пасує до мого костюма.

Серце гупає так шалено, що, здається, ось-ось вискочить. Цей чемпіонат – вершина, до якої я йшла роками. Кожне тренування, кожен мозоль, кожна сльоза – усе було заради цієї миті. Саме тут і зараз вирішується, скільки гімнасток поїдуть від нашої країни на олімпіаду й чи буду я серед них.

Глибокий вдих. Видих. Знову вдих. Намагаюся заспокоїтися, але думки рояться в голові, як бджоли у вулику. Ця стрічка – чужа, я не відчуваю її. Раптом заплутається?

Скільки разів я відточувала цей виступ? Тисячу? Дві? Але зараз здається, що геть усе вивітрилося з пам’яті.

Краєм ока спостерігаю за суперницями. Певно, хтось із них утнув цю підлість! Вони видаються впевненими, зібраними. Невже їм не страшно? Може, я одна така боязка?

«Зберися! Ти готова. Ти зможеш», – наказую собі.

Чую, як оголошують результати Марини. Високий бал, дуже високий. Це – безперечно серйозна заявка на медаль. Серце знову починає калатати дужче. Чи зумію я перевершити подругу по команді?

У голові зринають стомлені сині очі й голос, що навідується в сни:

– Переможи на своєму чемпіонаті й порви всіх на олімпіаді. І щоразу, коли лунатиме гімн на твою честь, згадуй про мене.

– Цей виступ – для тебе, мій коханий, – шепочу, здіймаючи очі до неба. – Дякую, що ти був у моєму житті. Я ніколи тебе не забуду.

– Анастасія Морозова, Україна, – лунає в залі.

Тиша така, що чути стукіт власного серця. Я займаю вихідне положення, міцно стискаючи незвичну стрічку. Мить, друга – і злинає музика.

Перші рухи даються важко. Стрічка здається норовливою. Але поволі, з кожним помахом, кожним кидком, я відчуваю, як народжується єдність. Це вже не просто шмат тканини – це продовження мого єства.

Думки про суперниць, про суддів, про попередні виступи – усе щезає. Лишаються тільки музика, рухи та стрічка. Я не міркую про техніку – тіло саме знає, що робити.

Найскладніший елемент – високий кидок із потрійним піруетом. Стрічка злітає, я кручуся, відчуваючи, як час ніби завмирає. Один оберт, другий, третій – й ось стрічка знову в моїх руках, точнісінько там, де має бути.

Фінальний акорд музики збігається з останнім рухом. Завмираю в ефектній позі, важко дихаючи. Мить тиші – і зала вибухає оплесками. Усміхаюся, вклоняюся, вітаю публіку. Всередині – буревій почуттів, але зовні намагаюся виглядати спокійною і впевненою.

Прямую до тренерки. Іра пригортає мене, шепоче на вухо: – Ти була неперевершена, моя зіронько. Пишаюся тобою. Це був твій найкращий виступ.

Навіть не гадала, що бабуся здатна на такі слова!

Тепер, коли виступ позаду, нерви знову беруть своє. Намагаюся згадати свої помилки. Нібито все минуло добре, але чи достатньо цього для перемоги? Поглядаю на інших гімнасток. Хтось сяє, хтось ридає. Ми всі пройшли крізь одне й те саме: роки підготовки, години страху й кілька хвилин чистого чарівництва на килимі, від яких залежить доля.