Розділ 5

– Асенько, не забула, що о п’ятій маєш зустріч із психологом? – після тренування бабуся зазирає до роздягальні.

Мовчки киваю. Я майже не можу розмовляти. Слова застрягають у горлі, наче неслухняні гімнастичні стрічки. Фізично я оклигала швидко – молодий організм має неймовірну здатність до відновлення. Але для повернення до звичного життя цього виявилося замало.

Кілька разів на тиждень замість вечірнього тренування я відвідую психолога. Вона вродлива, доглянута, завжди охайно й модно вбрана. Мені приємно на неї дивитися і слухати її мову. Її мелодійний голос і влучні слова діють заспокійливо. Але розповісти їй про те, що сталося, я не готова. Моє головне завдання – позбутися стану жаху й навчитися розслаблятися.

З останнім – найскладніше. Ніяк не можу звикнути до думки, що моєму життю нічого не загрожує.

Про події в «Меркурії» пам’ятаю небагато. Але чоловік із незвичайними синіми очима навідується в сни майже щоночі. Його прощальний погляд і прохання жити за нього переслідують у видіннях. Я шукаю його й не знаходжу. А коли прокидаюся, згадую, що він – дорослий і одружений. У його обіцянці знайти мене в майбутньому не було жодного натяку на те, що ми зможемо бути разом. Хіба що в наступному житті.

Від бабусі знаю, що знепритомніла в шахті через брак кисню, і мене дивом знайшли за допомогою службового собаки. Нічого цього не пам’ятаю – психіка дбайливо приховала гострі й моторошні епізоди.

Мабуть, подробиці того нападу залишаться під грифом «таємно». У пресі повідомляли, що терористів було дванадцятеро. Головною метою були якісь документи та шифри, а також гроші. Вісімдесят шість працівників та відвідувачів бізнес-центру опинилися в них у заручниках і майже добу провели без їжі та води.

Щоб досягти мети, нападники використовували вибухівку. Вони, певно, теж не сподівалися, що будівля почне руйнуватися, мов картковий будиночок, оскільки за будівельною документацією вона мала бути міцною, як бункер.

Спеціальні війська розпочали штурм будинку задовго до того, як я потрапила до вентиляційної шахти. Ми з Ніком дізнавалися про це з коротких повідомлень рацією. На щастя, більшість заручників вдалося врятувати. Однак були й поранені та загиблі.

Доля мого рятівника лишається невідомою, принаймні мені не вдалося дізнатися жодної подробиці…

Найбільше я непокоїлася, що після повернення з лікарні мене викреслять із команди. Знаю, що це питання обговорювалося, адже змагання запекле – Україну в індивідуальних вправах на чемпіонаті представлятимуть лише три гімнастки. Тому я одразу повернулася до тренувань і викладаюся на повну, щоб довести свою чудову фізичну форму й можливість стати однією із цих трьох.

Команда знову виїжджає на тренувальну базу, і ми наполегливо готуємося до прийдешнього чемпіонату. Більше ні на що не зважаємо. Лічимо тижні.

Ніну до команди не повернули, хоча було розслідування, і не всі в керівництві підтримали бабусине рішення. Подруга змінила номер телефону й цілком припинила спілкування з нами. Це вкрай прикро… Але я можу її зрозуміти, адже фактично її зробили цапом-відбувайлом. Хтось просто розчистив собі шлях, прибравши сильну суперницю. І найгірше, що дехто вважає, ніби Іра зробила це заради мене.

День Х: літак сідає у Валенсії, і мене знову огортає те особливе відчуття. Я вкотре на чемпіонаті світу. Торішня бронзова медаль була неочікуваним тріумфом, але тепер планка значно вища. Преса, тренери, вболівальники – усі очікують, що я щонайменше повторю той успіх. Ця думка тисне на плечі важким тягарем. Нестерпно боюся не виправдати їхньої довіри...

В автобусі дорогою на акредитацію ловлю на собі погляди інших гімнасток. Тепер я не просто одна з учасниць – я претендентка на перемогу. Киваю кільком знайомим обличчям, намагаючись триматися впевнено. Але всередині все стискається від думки: «А що, як цього разу не вдасться?»

За сніданком перед початком кваліфікації до мене підходять журналісти, просять коротке інтерв’ю. Відповідаю на запитання майже машинально, намагаючись говорити впевнено:

– Так, я готова. Ні, торішній успіх не тисне. Звісно, я налаштована на перемогу.

Здається, у тренувальній залі всі – й інші гімнастки, і тренери – дивляться лише на мене. Знаю, що насправді це не так, однак почуваюся незатишно. Намагаюся зосередитися на розминці, проте думки розбігаються. Краєм ока помічаю, як дивовижно виступає незнайома юна гімнастка. Нова зірка? Можливо. Цьогоріч суперництво ще жорсткіше.

Починаю випробовувати елементи на килимі. Стрічка слухається добре, але під час високого викиду з м’ячем втрачаю рівновагу. Прикро. Рік тому така помилка не надто непокоїла б мене, але зараз кожна дрібниця видається вирішальною і похитує мою впевненість.

Іра помічає мою напругу і відводить убік.

– Ти надто скута, – каже суворо. – Розслабся, моя дівчинко, ніхто тебе не з’їсть. Ти тут не через медаль, а тому, що любиш гімнастику. Покажи цю любов так, як ти вмієш.

Слова тренерки трохи заспокоюють, і наступні спроби вдаються краще, але сумнів і далі точить зсередини.

Після обіду починається танок із долею. Обруч – мій перший предмет і зазвичай найсильніший. Але сьогодні, готуючись до виходу, не можу позбутися незвичного хвилювання. Кожен рух може виявитися вирішальним. Відповідальність і чужі погляди немов гирі тяжіють на ногах і руках.