4.3

Час у підземеллі втрачає будь-який сенс. Перемовляємося про життя, мрії та страхи. Про все, що не встигли зробити. У його голосі бринять нотки, від яких крається серце.

– Дивина, – хрипко мовить він. – Усе життя готуєшся до таких випробувань, прокручуєш їх у думках тисячу разів. А коли опиняєшся на межі… – він змовкає, його пальці дужче стискають мою долоню.

Черговий вибух струшує стіни. Крізь гуркіт чути, як споруда валиться, мов картковий будиночок. Ще трохи – і нас поховає під купою бетону й арматури. Шматок стелі обвалюється поруч. Нік притискає мене до себе, затуляючи власним тілом. Його серце гупає несамовито, як і моє. 

– Ми загинемо, ми зараз загинемо! – зривається з мене розпачливий зойк.

Жах накриває задушливою хвилею. Не хочу помирати! Не тут, не зараз, коли стільки нездійсненого, недомовленого, непрожитого!

Щось спалахує між нами – чи то від усвідомлення близької смерті, чи то від напруги, що роїться в повітрі, а може, від того невимовного почуття, що визрівало впродовж цих нескінченних годин.

Його вуста знаходять мої – жагуче, відчайдушно. Нік немов вкладає в цей поцілунок усі несказані слова. На губах гірчить порох, страх і шалене прагнення жити. Його руки тремтять, коли пригортає мене ближче, немов намагається вберегти від світу, що руйнується. У цих обіймах стільки суперечностей – міць і ласка, жага й обачність. Він ніби боїться розбити тендітну порцелянову статуетку.

– Кнопочко, – шепоче він між поцілунками, і це просте слово пронизує, мов блискавка, – яка ж ти… Крихка зовні, мов перший лід, і незламна всередині. Як тобі вдається поєднувати це в собі?

Його пальці ковзають моєю шиєю, окреслюють обриси плечей, немов прагнуть закарбувати кожен вигин. Кожен дотик – наче спалах, від якого терпнуть кості й темніє в очах. Ніколи не гадала, що можна так несамовито тягнутися до людини, яку знаєш не довше одного дня. Але ці години разом на межі життя і смерті варті цілої вічності.

Тулимося одне до одного, як потопельники до останньої надії. Його руки – дужі й безмежно ніжні – дарують відчуття захисту навіть зараз, коли смерть дихає в потилицю. Він цілує мої очі, щоки, скроні, немов хоче увібрати кожну рисочку, забрати із собою у вічність спомин про ці миті.

Я розумію його жадання і не пручаюся. Мабуть, прагну того ж – відчувати життя, поки воно ще жевріє в нас. Немає нічого безглуздішого, ніж піти в засвіти у двадцять, не спізнавши кохання. Страх, шалений вир адреналіну й жага до життя сплітаються в дикий танок, що пульсує в жилах. Біль майже не відчутний – чи то я просто не помічаю його за вихором почуттів. Хочу, щоб цьому гарному чоловікові було любо. Щоб в останні хвилини життя він почувався живим…

Його рухи швидкі, майже гарячкові – час спливає, мов вода крізь пальці, і ми це знаємо. Глибокий стогін, і він завмирає, пригортаючи мене до себе так, ніби хоче втримати навіки.

– Кнопко, ти – космос. Я б усе віддав за можливість повторити ще багато разів. Знайду тебе, присягаюся. На тому світі або, як пощастить, на цьому…

Я приголомшена тим, що сталося. Думки плутаються, тіло здається чужим. Нік допомагає мені вдягнутися, і в тьмяному світлі ліхтарика я помічаю на його підмізинному пальці обручку.

– Ви одружений? – запитання зривається само собою, хоча яке це тепер має значення.

– Так, – відповідає він після мовчанки й починає щось пояснювати, але його слова тонуть у новому гуркоті.

Цього разу не вибух – будівля починає осідати. Скільки нам ще лишилося?

Стіни здригаються, згори сиплються уламки бетону. І раптом – у мурі відкривається пролом, за яким видніється ще одне приміщення. А в його стелі... вузька шахта, у яку пробивається тоненький промінь денного світла, наче остання надія в непроглядному пеклі.

Нік досліджує шахту ліхтариком, і я бачу, як міниться його обличчя – на ньому проступає якась приречена рішучість.

– Це вентиляційна шахта, – каже він квапливо, немов боячись передумати. – Вона виходить у внутрішній двір. 

Я розумію, що він пропонує, і відчуваю, як земля тікає з-під ніг.

– Ми можемо… – починаю я, але замовкаю, зустрівши його погляд.

– Затісно, – він хитає головою, і від цього простого жесту всередині щось уривається і гине.

Він пригортає мене востаннє, цілує – довго, розпачливо, вкладаючи в цей цілунок усю ніжність світу. На його вустах солоний присмак – чи то його сльози, чи то мої.

– Я підсаджу, там є скоби. Як дістанешся верху – гукай. Наші вже мають бути там.

– Ніку, благаю… – чіпляюся за нього, не маючи сили відпустити. – Повинен бути інший шлях…

Споруда стогне і тріщить, ладна завалитися будь-якої миті. Час спливає, як пісок крізь пальці.

– Кнопко, ти впораєшся, – він дивиться в очі – пронизливо, наче хоче назавжди закарбувати цю мить. – Якщо що… живи за мене, дихай і кохай за мене, смійся і радій, діточок рости… Переможи на своєму чемпіонаті й порви всіх на олімпіаді. І щоразу, коли лунатиме гімн на твою честь, згадуй про мене.

Я киваю, ковтаючи сльози. Ступаю крок уперед і цілую його – востаннє. Цей поцілунок геть не схожий на попередні. У ньому вдячність за врятоване життя, прощання й обітниця.