4.2

Коли курява потроху осідає, Нік вмикає ліхтарик. Промінь світла вихоплює з пітьми чоловічий обрис – чіткий, немов викарбуваний із каменю. Коридор, яким ми прийшли, цілком завалений. Телефон не працює – надто глибоко під землею. У грудях наростає паніка, але я змушую себе дихати повільно і глибоко, як перед виходом на поміст.

Знаходимо порівняно вцілілу кімнату – колишню серверну. Простора зала з масивними бетонними стінами, вздовж яких тягнуться ряди понівечених стійок з обладнанням.

– За другої світової тут було бомбосховище, – голос Ніка звучить спокійно, майже буденно, і це дивним чином заспокоює. – Потім переобладнали під склад. Коли будівлю модернізували й перебудували в новомодну скляну громадину, тут тимчасово розмістили сервери. Фундамент за документами зміцнили й оновили, але насправді… – він затинається, пильно оглядаючи тріщину на стелі. – Старі перекриття залишилися. Сподіваюся, вони досить надійні.

Ноги зрадливо тремтять від напруги та страху. Нік миттєво це помічає – підхоплює під лікоть, всаджує на масивну металеву скриню.

– Нудить? – питає він несподівано м’яко. Я киваю, ледве ковтаючи. – Це адреналін. Зараз минеться. Дихай глибше.

Він методично обстежує стіни ліхтариком, затримуючись на кожній тріщині. Я не можу відвести від нього погляд. У кожному русі відчувається військовий вишкіл – чіткість, зібраність, як у професійних спортсменів. Але є щось іще – первісна, хижа грація і мужність. Яке щастя, що він опинився поруч. Страшно уявити, що було б тут зі мною.

– Розкажіть про себе, – намагаюся зав'язати розмову, щоб не думати про жах. Адреналін поступово відступає, лишаючи після себе бридкий дрож і металевий присмак у роті. – Ви – спецпризначенець? Вас послали на розвідку чи операція проти терористів уже почалася?

Можливо, питання недоречні, але тиша лякає навіть більше, ніж звуки будівлі, що, ймовірно, руйнується нагорі. Від неї та невідомості можна збожеволіти.

– Цікавій Варварі носа увірвали, – у його голосі прослизає усмішка. – Не годиться гарній дівчині пхати ніс у справи дорослих дядьків.

– Але ж нас шукають? Нас врятують?

Він невизначено знизує плечима. Я згадую, що йому наказали йти в якусь точку, але ми не пішли. І тепер опинилися в пастці.

– Ви точно військовий? Просто якщо спецпідрозділ, у нас більше шансів вибратися, – намагаюся пояснити свою цікавість.

– Тоді хай буде спецпризначенець, – він несподівано низько сміється, і від цього сміху стає тепліше.

– А звання яке? – я теж усміхаюся, відчуваючи, як помалу відпускає сталеві лещата страху.

– І все-то тобі треба знати. Звідки ти така допитлива, Кнопко?

Він спритно ухиляється від відповіді, перемикаючи розмову на столичні ресторани, розповідаючи про них із таким знанням справи, ніби об’їздив їх усі, а то і встиг там попрацювати.

– І який, на вашу думку, найкращий?

– «Агапе», однозначно, – відповідає він із теплою усмішкою.

– Я бачила вивіску, але ніколи там не була. Дивна назва…

– Чому дивна? У перекладі з грецької – «безумовна любов». Як на мене, доволі романтично.

– Сокіл-Головний, я – Сокіл-три. Прийом, – вкотре він зв’язується з командуванням.

Крізь завади долинає спотворений голос:

– Сокіл-три. Вибирайся негайно. Будівля дала крен. Прийом.

– Отже, зміцнили все-таки тільки на папері, – Нік вимикає рацію, і його щелепи помітно напружуються.

– Що тепер буде? – голос зрадливо дрижить. – Ми…

– Відставити паніку, – різко уриває він, але одразу пом’якшується.

У фільмах спецзагін завжди ефектно вривається в будівлю і рятує заручників. Але чи шукатимуть нас тут, у підвалі? Чи зможуть до нас дістатися? Ця думка морозом пробігає спиною.

– Кнопко, усе буде гаразд, – промовляє Нік, немов читаючи думки.

Це прізвисько – таке кумедне, дитяче – огортає несподіваним теплом десь під ребрами.

– Чому Кнопка? – питаю, аби відволіктися від моторошних думок. Інтуїція, зазвичай така чутлива на помості, зараз зрадливо мовчить.

– Все просто. Маленька, хоробра й затята, – його незвичайні очі в тьмяному світлі ліхтарика здаються неймовірно синіми, майже прозорими. – Як кнопка в пристрої – крихітна, однак важлива – без неї нічого не вмикається.

Голос стає глибшим, м’якшим, з оксамитовими нотками, від яких шкірою біжать мурашки. Нік усе так само зібраний і напружений, але тепер у ньому проступає щось людське, живе, майже ніжне, і це хвилює дужче, ніж гуркіт нового вибуху нагорі.

Бачу, як він зціплює зуби від кожного здригання стін, як тужавіють м'язи на шиї. Але мовчить, певно, щоб не нагнати на мене ще більшого страху.

Щоб не збожеволіти, починаю розповідати – про нескінченні тренування, про змагання, мрії та медалі. Про те, що попереду в мене Чемпіонат та Олімпіада, і я неодмінно маю там перемогти. Він слухає уважно, ставить несподівані запитання, іноді сперечається.

– Змерзла, мала? – він завважує, як мене тіпає, дарма що я намагаюся це приховати. – Ходи-но до мене.