Розділ 4

Сиджу в кріслі перукаря. Останній етап чарівної програми «Відродження» – підрівнювання кінчиків, догляд за волоссям і легкий макіяж. Настрій піднесений, душа співає. Ранковий смуток розтанув без сліду.

Перші постріли здаються звуками петард. Страх підкрадається повільно – спершу виникає цікавість, тоді зринає сумнів, а потім насувається крижаною хвилею моторошний жах. Адміністраторка виглядає до холу, її обличчя миттєво стає білим, наче крейда.

– А-а-а! – її крик обривається, і вона падає на підлогу, мов зламана лялька. Я не встигаю і поворухнутися – тієї ж миті скляні двері салону розлітаються на друзки з оглушливим дзвоном. Уламки скла сиплються іскристим дощем, віддзеркалюючи світло ламп, і на мить здається, ніби це химерне світлове шоу.

Люди в чорному. Автомати. Крики, від яких кров холоне в жилах.

– Усім на підлогу! Руки за голову!

Роки тренувань спрацьовують миттєво – тіло рухається швидше за думки. Щойно бандит відвертається, я зриваюся з крісла, перелітаю через гору битого скла й понівечені двері та мчу щодуху, не відчуваючи землі під ногами. Голова порожня – жодної думки. Лечу, як на останньому тренуванні перед змаганнями, серце гупає так, що от-от вирветься з грудей.

Крики й постріли лишаються позаду, їхній звук тепер ні із чим не сплутаєш. Поворот за поворотом. Блукаю лабіринтом коридорів, не знаючи дороги до виходу!

Двері службового входу відчиняються легко, мовби запрошуючи всередину. Знову коридор, черговий поворот. Тупіт переслідувачів відлунює стінами, множиться, створюючи враження цілої армії за спиною. Кулі впиваються в стіну поруч, обсипаючи обличчя гострим пилом штукатурки.

На перехресті коридорів налітаю на чоловіка у військовій формі. Він виринає так несподівано, що я не встигаю загальмувати й врізаюся в нього. Міцні руки підхоплюють мене, рвучко затягують за ріг, і тієї ж миті повітря розривається тріскотінням пострілів. Незнайомець відповідає короткими, влучними чергами, прикриваючи мене. Глухий зойк підтверджує – його куля знайшла ціль.

– Тікай звідси! – кидає він. – Хутко, коридором ліворуч, там запасний вихід!

Та не встигаю я ступити й кроку, як з-за протилежного повороту виринає кілька бойовиків. Чоловік смикає мене назад, знову стріляє, і ми опиняємося в пастці між двома групами нападників.

– Дідько! – він блискавично озирається навсібіч. – За мною!

Вибору немає – шлях до запасного виходу перекрито. Біжимо єдиним вільним напрямком – углиб будівлі. Раптом помічаємо неприкметні двері, вкриті лущеною сірою фарбою.

– Сюди! – він рвучко відчиняє їх, пропускаючи мене вперед.

Темрява огортає щільним коконом. Під ногами – бетонні сходи. Спускаюся навпомацки, лічу сходинки, як у дитинстві, коли боялася темряви. П’ятнадцять… двадцять… Нога зісковзує, рівновага втрачена, шлунок підкочується до горла від раптового падіння.

Чоловік ловить мене миттю, затуляє рота долонею – жорсткою, мозолястою, з гострим запахом пороху.

– Тихо, – його шепіт лоскоче вухо, посилаючи табунець мурашок уздовж хребта.

У примарному світлі аварійних ламп, схожих на криваві очі підземного чудовиська, нарешті можу роздивитися свого рятівника. Він середнього віку, високий, міцної статури.

Він напружено дослухається до шумів нагорі, кожен м’яз його тіла натягнутий, наче тятива.

– Звідки ти тут узялася?

Слова застрягають у горлі. Лише невиразно мугикаю, показуючи рукою кудись угору.

– Не рухайся! – він відпускає мене і, перестрибуючи через дві сходинки, повертається до дверей.

– Чорт забирай! Двері замкнулися. Трясця… – його шепіт тремтить від притамованої люті. – Замок автоматичний, кодовий.

Він дістає смартфон, гортає якісь схеми на екрані.

– Іншого шляху нагору звідси немає.

Чоловік явно розлючений і спантеличений. Хто він? Що робить у цьому хаосі?

– Як ти взагалі тут опинилася? – у його шепоті стільки роздратування, що я мимоволі щулюся.

– Я… я не знаю. Я мчала без упину, вони гналися за мною, – намагаюся пояснити, розгублено роззираючись у півтемряві. Коліна підгинаються від пережитого. – Просто рятувалася втечею…

– Тихіше, – він торкається пальцем моїх губ, і цей дотик обпікає навіть у прохолоді підвалу.

Кожен рух рятівника точний і вивірений – немов у бойового робота. Не можу відвести погляду від його обличчя – рішуче підборіддя, прямий ніс, тонкий шрам над лівою бровою, що надає рисам щось хиже, небезпечне й водночас невимовно привабливе. 

– Я – Ася, – шепочу, дивуючись власній недоречності.

– Окей. Нік. Виконуй мої накази без зайвих питань, якщо хочеш вижити.

У червонястому світлі його незвичайні очі мерехтять фіалковим, наче в міфічних драконів. Цікаво, Нік – справжнє ім’я чи позивний?

Він знову завмирає, прислухаючись, і я помічаю, як напружено ходять жовна на його скронях. Нагорі стрілянина вщухла. Добра це ознака чи погана – годі збагнути.

Він невдоволено хитає головою, щось бурмоче під ніс.