Розділ 3

У реальності все виявляється не так просто, як описували подруги, і зовсім не романтично. Старий корпус, усюди порох, чудний запах. Чисте простирадло на злегка перекошеному ліжку в цьому оточенні здається чимось інопланетним і неприродним.

Стіни наче з картону. Те, що відбувається в сусідніх кімнатах, чути так, ніби зовсім поруч із нами, у тому ж приміщенні. Рівномірне поскрипування ліжок, яке то сповільнюється, то прискорюється, зітхання різної тональності. Я немов в епіцентрі вакханалії. Нікого не бачу, але звуки й учорашня картинка Ніни з Горським будять занадто яскраві фантазії.

Я не хочу тут! Те, що ми збираємося робити, має бути тільки між нами, далеко від сторонніх. Як таїнство лише для нас двох. Але люди всюди. Я їх чую і відчуваю.

Хвилювання – на межі, ніби я на вирішальних змаганнях, від яких залежить доля. Пан або пропав.

Я не можу відсторонитися, не можу розслабитися, не можу довіритися Дмитру. А що як я роблю помилку і згодом пошкодую?

Мені боляче. Нестерпно! Щоб не закричати й не розридатися, кусаю руку, проте відволіктися не вдається – біль усе перекриває.

Благаю Дмитра припинити. Не знаю, як це роблять інші, але я – не можу! Він наполегливо просить потерпіти, але потім все-таки погоджується і муки припиняються.

Підхоплююся, абияк одягаюся і мчу до виходу. Хочу скоріше залишити цей огидний дивний корпус. Навіщо взагалі я погодилася на таку авантюру?

Згадую слова Іри про невдале місце і брак втіхи. Вона як у воду дивилася!

Моя бабуся стільки гімнасток виховала. Певно, ми всі втрапляємо в одні й ті самі дурні ситуації й наражаємось щоразу на одні й ті самі граблі. Якийсь колообіг дурості в природі. Господи, тільки б вона не дізналася...

Дмитро не йде слідом за мною. Він там залишився? Чи пішов в інший бік, тому я його не бачу?

Сором, біль, розчарування... Як із цим впоратися?

До кімнати йти боюся, бо там, напевно, побачу ту ж саму картину, що й учора. Рішуче завертаю і прямую в крило, де мешкають тренери.

– Бабусю, можна я в тебе посплю? Щось мені якось моторошно.

Вона дивиться підозріло. Напевно, треба їй щось пояснити, але в мене немає слів – самі емоції. Я і сама не тямлю, що зі мною коїться і яку назву дати моєму стану.

Повисаю в бабусі на шиї. Вона суха, підтягнута – шкіра та кістки. У дитинстві мені завжди бракувало м'якості, я трохи заздрила дівчаткам, у яких були пухкенькі матусі. Зараз я про це не думаю, просто тулюся, як раніше, коли бабуся була для мене цілим всесвітом, і починаю ридати.

– Ну годі, моя дівчинко. Усе буде гаразд, це лише нерви. Ще трохи, повернемося додому, дам вам кілька днів перепочинку перед вирішальним ривком, і ти розслабишся...

Я не можу поділитися з бабусею своєю бідою. Я навіть собі не можу сформулювати, у чому саме полягає ця біда. Але відчуття таке, ніби сталося щось моторошне...

Бабуся частує мене чарівним трав'яним чаєм, і я засинаю. Сплю міцно, без снів. Уранці почуваюся набагато краще. І тренування минає майже без помилок. Іра, звісно, як завжди, сварить мене, але за дрібниці – уперше за останні дні. До дівчат вона чіпляється куди дужче. Хоча я бачу збоку, що вони й справді помиляються.

Цілий день Дмитро не озивається. Образився? Чи заклопотаний тренуваннями? Хлопців муштрують ще гірше, ніж нас. Й заборон у них анітрохи не менше. Я десь читала, що близькість особливо погано впливає на чоловіків-спортсменів, знижує волю і зосередженість перед змаганнями. Після кохання людина відчуває спокій, який не спонукає її до досягнення результатів, а навпаки, притлумлює внутрішню мотивацію.

У тому, що кажуть тренери, певно, є частка правди... Може, хлопців сьогодні муштрують, як сидорових кіз, і Дмитро не може надіслати мені хоча б просте емодзі? Ці смішні мармизи часто куди краще за слова дають змогу передати почуття.

Я теж не виявляю ініціативи в спілкуванні. Учорашній вечір ніби відтяв у наших стосунках якусь важливу складову, без якої вони не можуть існувати. Мені боляче, гірко, але запал для підтримання романтичного зв'язку враз згас. Він витік, ніби вода з дірявої бочки.

Увечері я йду з кімнати й знову прямую до бабусі.

– Мені в тебе дуже добре спиться, – кажу з ніяковістю. – Я так змучилася...

Бабуся не схвалює пестощів на зборах і забороняє демонструвати наші стосунки привселюдно. На базі я завжди мешкаю з дівчатами, окремо від неї. Але зараз я відчуваю потребу в її підтримці. У мене, крім неї, нікого...

За кілька днів я змушена визнати, що Іра має рацію – романтична дурниця заважала тренуванням. Про всяк випадок я заблокувала номер Дмитра – не хочу, щоб він мені писав. Відчуваю суміш провини й пекучого розчарування.

Ми більше жодного разу не говорили, не ставили крапку, але я відчуваю, що вона з'явилася між нами сама собою. І я не хочу нічого змінювати. Моя мета – Чемпіонат, а потім Олімпіада. Я більше не стану ні на що зважати. І щодня я гарую до знемоги, шліфуючи кожен рух і кожен елемент до досконалості. Поворот Крамаренко останніми днями виходить майже бездоганно.

У мене відкрилося друге дихання, і я використовую його сповна.

Напередодні медогляду проводжу вечір із бабусею, а потім згадую, що залишила в кімнаті зарядку від фітнес-браслета і той розрядився вщент. Поки йду, міркую, чи повернулися вже з побачення Ліза з Вірою і чи пішов Горський.