2.2

– Хлопці? Ніно, ти вирішила ризикнути? – із сумнівом перепитує Ліза. – Мені якось не хочеться напрошуватися. Іра сьогодні була сама не своя. Схоже, розлютилася через наші помилки, і в неї клепка випала.

– А що таке? Що ви на мене так дивитеся? Усе по-чесному. Не пропускати ж нам вечерю. Хоч здалеку помилуємося, – подруга демонстративно зітхає.

Іду трохи позаду дівчат, намагаючись приховати нетерпіння. Серце калатає частіше, ніж зазвичай, а очі мимоволі шукають знайому постать. Я ще не вирішила, що робитиму з бабусиними заборонами та погрозами. Знаю, що вона запросто їх здійснить. Фактично нам і раніше не дозволяли заводити стосунки з хлопцями, але дивилися на це майже крізь пальці. А тепер на неї ніби сказ напав...

Увійшовши до їдальні, ми одразу помічаємо гамір біля дальніх столів. Там розташувалися гімнасти, їхні дзвінкі голоси й сміх заполонили простір.

– Дивіться, он вони! – шепоче Ліза, злегка штурхаючи Ніну ліктем.

Віра намагається зберегти незворушний вигляд, але її очі теж прикипіли до гурту гімнастів. Марійка, наймолодша, не приховує захвату і відверто пасе очима спортсменів.

Погляд миттю знаходить Дмитра. Він сидить спиною до входу, але я впізнала б його постать із тисячі. Високий, із широкими плечима і стрункою статурою, він вирізняється навіть серед інших атлетично збудованих гімнастів.

Підходимо до роздавальні. Зараз дієта в нас особливо сувора, майже щодня зважування. І не дай Боже набрати хоч грам!

Цікаво, що гірше? Погладшати на пів кіло чи переспати з хлопцем? Гадаю, і так, і так буча здійметься неабияка...

Дмитро обертається, і ми зустрічаємося поглядами. Перший порив – він одразу ж підхоплюється. Але я хитаю головою, нагадуючи, що за офіційною версією ми розійшлися. Нас не повинні бачити разом. Я і так за сьогоднішні помилки схопила добрячу нагінку.

Їмо повільно, ніби смакуємо кожен шматочок. А самі витріщаємо очі на хлопців. Судячи з усього, у них теж діє на нас заборона. Максимум, що вони собі дозволяють, – це здалеку відпускати вголос сороміцькі коментарі, які вганяють нас у фарбу.

Боже, до якого безглуздя дійшло наше життя, що у свої двадцять років ми мусимо задовольнятися грою в переглядки. Купа дівчат у нашому віці вже заміжні й виховують дітей, а ми все тремтимо над своєю цнотою, ніби її наявність чи відсутність якось може вплинути на наш виступ на змаганнях.

Іра сказала: "...до Олімпіади". А це ще страшенно довго! Присягаюся, за будь-якого її результату, наступного ж дня після закінчення я пересплю з хлопцем.

Нарешті все з'їдено. Жодних причин затримуватися довше у нас немає. Подруги неохоче підводяться, щоби повернутися до своїх кімнат. Частина хлопців пішли ще раніше.

– Асю, ти йдеш? – обертається до мене Ліза.

Я зволікаю. Знаю, що не засну, якщо хоча б не привітаюся з Дмитром.

– Так, зараз. Я тільки води в пляшку наллю, – прямую до кулера, що стоїть у кутку, й відчайдушно сподіваюся, що Дмитро помітить мій маневр і вийде за мною.

Розрахунок виявляється правильним. Він перетинає залу й виходить у коридор. Швидко набираю воду і вислизую за ним. Там нікого. Ідеальна мить.

– Привіт, – чую шепіт і поринаю у ванільну хмару щастя.

– Привіт, – шепочу у відповідь.

Серце гупає, ніби рветься назовні. Боже... Я цілісінький день чекала цієї миті.

– Я сумував...

– І я... – стискаю його долоню, мріючи про цілунок. – Нам заборонили будь-яке спілкування з вами. Під загрозою смертної кари.

– Я щось вигадаю...

За рогом чуються кроки, ми розходимося, але я одразу натикаюся на Марину.

– Асю, ось ти де! А ми тебе шукаємо, – каже невдоволено, переводячи погляд із мене на Дмитра, який віддаляється, і назад. Звісно, вона все правильно тямить.

– Ти певна, що знаєш, що робиш? – каже суворо. – Чи сподіваєшся, що Іра буде до тебе поблажлива?

– Я... я... ні, не сподіваюся...

Марина хитає головою. Здасть чи змилується?

– Будь ласка, не кажи нікому.

Прохання марне. Якщо захоче мене підставити, з легкістю донесе і всім розпатякає.

– Не скажу. Але будь обачна.

Зазвичай після тренувань ми падаємо без сил на ліжка й одразу засинаємо. Але сьогодні всі в піднесеному настрої, хоча втомилися анітрохи не менше, ніж іншими днями.

– Дівчата, уявіть, мене Горський на побачення запросив! – захоплено ділиться Ніна. – Каже, вони придумали схему і знайшли затишне місце.

– О-о-о-о, – тягну захоплено. – Ти про це давно мріяла.

– Так! – очі подруги сяють від радості.

Після відбою Ніна вислизує з кімнати, напхавши одяг під ковдру. Ми з Лізою благаємо її бути обережнішою. Довго не можемо заснути, прислухаючись до звуків – чи не спіймали її на гарячому, чи не зчинився скандал.

Ніна бігає на побачення щоночі. Ми з Дмитром теж набираємося духу й зустрічаємося після відбою. Поступово багато хто добирається в пари. Протягом дня ми старанно вдаємо байдужість до протилежної статі й тренуємося до знемоги, а вночі немов скидаємо із себе личину слухняних спортсменок і поспішаємо назустріч пригодам. Тіло насилу витримує перевантаження через недосип, але ми тримаємося на адреналіні.