Розділ 2

Осіннє сонце поспішає сховатися за обрій і попрощатися зі ще одним днем. Але всередині просторого спортзалу тренування у розпалі, панує атмосфера зосередженості та наполегливої праці. Звуки музики, що супроводжує тренування, зливаються з ритмічним постукуванням обручів і шелестом стрічок.

До чемпіонату лишилося зовсім мало часу. Ми з дівчатками відпрацьовуємо складну групову композицію. Сьогодні ввечері разом із чоловічою командою гімнастів має приїхати Дмитро, і думки про це мимоволі збивають мене з ритму. Найгірше, що я підводжу дівчат – через мої помилки тренерка ганяє нас знову і знову.

Наші рухи мають бути синхронними й граціозними, немов ми – єдиний організм. Однак у нас ніяк не виходить прокрутити програму хоча б із мінімальними огріхами.

Іра раз у раз гримає, робить зауваження, виправляючи положення рук або вказуючи на недостатню амплітуду рухів. Вона незадоволена – це легко читається на її обличчі. Після закінчення тренування на нас чекає добряча прочуханка.

– Асю, вище носок! Лізо, тримай спину! Ніно, пильнуй положення голови! – команди лунають майже механічно, ніби їх роздає не жива людина, а автомат.

Можливо, вона і є автоматом... Юність Сікорська присвятила гімнастиці, не дозволяючи собі навіть найменших вольностей, а потім так і не створила родини. Однак їй не судилося виграти Олімпіаду, а найвищим досягненням стала срібна олімпійська медаль. Саме тому вона так одержимо раз по раз виборює перемоги своїх вихованок – ніби сама щоразу піднімається на п'єдестал. І переживає їхні невдачі, немов це її особистий провал.

Відсутність родини зробила Ірину Володимирівну залізною жінкою, яка ось уже багато років усю себе присвячує ученицям. Вона їх любить як рідних доньок, хоч і вимагає від них майже неможливого.

Я тренуюся все життя, скільки себе пам'ятаю. Спочатку займалася в інших тренерів, а до Сікорської перейшла в шістнадцять років, коли виграла національний чемпіонат. На минулу олімпіаду я не потрапила, припустившись прикрої помилки на відбіркових змаганнях. І тепер мені неодмінно треба пробитися до основного складу збірної. Можливо, це – мій єдиний шанс вийти на олімпійський килим і поборотися за місце на п'єдесталі.

Сьогодні я багато помиляюся. Тренерка дратується, кричить і, зрештою, оголошує перерву "на провітрювання мізків".

Музика замовкає, і крізь неголосний гомін дівочих голосів чується гуркіт автобуса, що їде територією бази.

– Дівчата, здається, хлопці приїхали, – шепоче Ліза, побоюючись, що Іра її почує.

Коментар виявляється зайвим – більшість, як і я, весь день тільки цього й чекають. Бо бажання пофліртувати з хлопцями таке ж природне, як і спрага. Гімнастки не змовляючись летять із залу до вікон, наче на вулиці розгортається театральна вистава. Заборонений плід у рази солодший!

Я опиняюся на спостережному посту серед перших і витягаюсь навшпиньки, щоб розгледіти хлопців, які вивантажуються з автобуса.

Високі, стрункі постаті в спортивних костюмах із національною символікою один за одним виходять на вулицю. Деякі хлопці підхоплюють сумки й одразу зникають у будівлі, інші стоять і про щось жваво гомонять, сміючись і поплескуючи один одного по плечах.

– Дивіться, це Андрій Макаров! – захоплено шепоче Ліза, вказуючи на високого білявця, що виходить з автобуса.

– І Максименко – чемпіон Європи з кілець, – додає Ніна, не відриваючи погляду від вікна.

Дмитро! Я помічаю його темну коротко стрижену голову, і серце зривається в шалений танок. Виявляється, я неймовірно скучила! Ледве справляюся з бажанням помчати вниз, щоб хоч на мить зустрітися з ним поглядом.

Ми з дівчатами настільки захоплюємося спостереженням за прибулими гімнастами, що не помічаємо, як Іра підходить до нас ззаду.

– Так, це що тут у нас коїться? – голос тренерки, холодний і різкий, змушує здригнутися і миттю відскочити від вікон. На її обличчі – суміш розчарування та роздратування.

– Ірино Володимирівно, ми просто... – починаю виправдовуватися першою, щоби прийняти її праведний гнів на себе, однак наставниця перебиває.

– Просто що? Просто вирішили, що підготовка до Чемпіонату світу може почекати, поки ви марнуєте час, витріщаючись на хлопців? – у її голосі бринить сарказм. – Ну, біжіть до них. Якщо вже для вас це важливіше за тренування. Гадаєте, я не знаю, що буде далі? Максимум пара коротких побачень, швидкий секс у не найкращому для цього місці, найімовірніше навіть без задоволення для вас. І що потім? Розбите серце або, ще гірше, вагітність. І прощавай чемпіонат, олімпіада... Заради чого, я вас питаю?

Ми опускаємо очі, відчуваючи сором. Навіть Марина, зазвичай зухвало впевнена в собі, виглядає розгублено.

– Я не можу повірити, що бачу таке напередодні найважливіших змагань, від яких залежить ваша доля! Ви про що взагалі думаєте? – продовжує Іра, її голос гучнішає з кожним словом. – І яким місцем? Ви поводитеся як школярки на перерві! Ні, навіть гірше – як оскаженілі березневі кішки з мінімумом клепки й відповідальності.

Тренерка робить паузу, обводячи поглядом кожну з гімнасток. Западає напружена тиша, яку розриває тільки тихе схлипування вразливої Марійки, яка погано переносить крики.

– Дівчата, послухайте мене уважно, – голос Іри дзвенить, мов криця. – Я розумію, ви юні, гормони вирують, цікавість бере гору і все таке. Вас тягне до чогось крім гімнастики – це природно. Але зараз не час для цього. Чемпіонат світу – це не розважальна прогулянка, це – шанс, який випадає раз у житті. Ви готові його змарнувати заради якихось сумнівних розваг?