Розділ 1

Ася

Останні хвилини тренування завжди найважчі. М'язи палають, дихання збивається, але я знаю, що треба викластися на всі сто. Ірина Володимирівна пильно стежить за кожним моїм рухом, її погляд гостріший за будь-який суддівський.

– Асю, давай ще раз твій фінальний елемент. І не забувай про поставу! – командує вона.

Я глибоко вдихаю, збираючись із силами. Музика починає грати, і я поринаю в чарівний світ ритму і грації. Стрічка в моїх руках наче жива, вона звивається і танцює разом зі мною. Я роблю серію обертів, потім стрибок і... є! Фінальний елемент виконано бездоганно.

– Стоп музика! – гукає Ірина Володимирівна. – Асю, підійди сюди.

Наближаюся до тренерки, відчуваючи, як калатає серце. Її оцінка для мене значить набагато більше, ніж будь-які медалі.

– Непогано, – каже вона, і я ледь стримую усмішку. Від Іри це звучить як найвища похвала. – Але над розтяжкою ще треба попрацювати. І наприкінці програми ти трохи збилася з ритму. Що таке? Знову думки не про те?

Я неуважно киваю. – Так, Ірино Володимирівно. Тобто ні, жодних сторонніх думок. Я все зрозуміла.

– Гаразд, на сьогодні досить. Відпочивай, завтра важкий день.

Я дякую тренерці та прямую до лавки, де на мене чекають Ліза й Ніна. Вони теж мають виснажений вигляд, але в їхніх очах я бачу той самий вогонь, що палає в мені.

– Ну як? – питає Ліза, простягаючи мені пляшку води.

– Нормально, – відповідаю, жадібно п'ючи прохолодну рідину. – Сказала, що непогано, але треба ще попрацювати над розтяжкою.

Катя пирхає:

– Коли вона чимось була задоволена? Ти була чудова, Асю.

– Асю, справді, ти сьогодні була неперевершена! – підхоплює Ніна.

Я вдячно киваю. Хто ще похвалить і підтримає, якщо не подруги? І хоча ми змагаємося на турнірах, решту часу живемо за принципом "одна за всіх і всі за одну" і тримаємося разом проти старших гімнасток.

До нас підходить Віра й несміливо запитує:

– Ви чули? Наступного тижня на базу приїздить чоловіча збірна з гімнастики.

Ця новина миттю нас пожвавлює. Навіть втома відступає. Тренування і чемпіонат – це, звісно, важливо. Але хлопці – це особлива тема. Заборонена, часто недосяжна, а тому вдвічі гостріша й жаданіша.

– Правда? – Ліза подається вперед. – Звідки ти знаєш?

– Підслухала розмову тренерів, – шепоче Віра, зиркаючи на всі боки.

– Ох, сподіваюся, там буде Андрій Горський, – мрійливо промовляє Ніна. – Ви бачили його виступ на минулому чемпіонаті? Того року він крутив роман із Погорєловою. Я достеменно знаю, що вона йому давала, але щось у них там не склалося. Тепер Таньки немає, може, цього разу в нас із ним щось вийде.

Я закочую очі, але не можу стримати посмішку.

– Ніно, ти ж знаєш, що нам зараз не можна забивати голову хлопцями. Іра перед чемпіонатом три шкури спустить, а потім сіллю щедро присипле, якщо застукає когось із нас біля парубків.

Я надто добре знаю бабусю. Вона мене вже багато років товче: «Вік гімнастки короткий. Ось зійдеш з помосту – буде в тебе море часу на все, що заманеться. Хоч з усіма по черзі зустрічайся. А поки що навіть думати забудь!»

– Та годі тобі, Асю, – підморгує Ніна. – Мріяти не гріх, гріх не мріяти. І потім... хочеться хоч якоїсь втіхи в житті. І взагалі, я зовсім не збираюся лишатися незайманою до пенсії! Мені вже двадцять!

Ми всі регочемо, але враз замовкаємо, помітивши Марину, яка наближається. Вона – найстарша в нашій команді й головна претендентка на перемогу в чемпіонаті та місце в олімпійській збірній. Про неї ходять різні поголоски. Ніхто з "молодняка" не хоче з нею зв'язуватися. І вона нам відповідає тим самим.

– Про що шепочетесь, недотепи? – запитує Марина з ноткою підозри в голосі.

– Та от, обговорюємо тренування, – швидко відповідає Ліза.

Марина окидає нас недовірливим поглядом.

– Сподіваюся, не розслабляєтеся. До чемпіонату залишилося зовсім мало. Проти мене, звісно, у вас шансів катма, але було б файно зайняти весь п'єдестал. Іра оцінить. Їй за це плюсик у карму впаде і, можливо, дадуть надбавку до пенсії. А потім, алілуя, відправлять цербершу на заслужений відпочинок.

Марина не вперше скептично натякає на вік Ірини Володимирівни. До горла жаром підкочує злість. Сікорській немає рівних – це всім відомо. Не існує тренера, який може гідно замінити її в команді. А попереду – Олімпіада. Хто дивитиметься на дати в паспорті й рахуватиме роки, коли на кону честь країни?

– Не переймайся за нас, Марино, – відповідає Ніна. – І Іру облиш. Краще про себе подбай.

Та пирхає і йде геть. Ми переглядаємося і пирскаємо зі сміху.

У роздягальні до нас приєднуються ще кілька молодших дівчаток. Вони із захватом дивляться на нас, старших, і я згадую, як зовсім нещодавно була на їхньому місці.

– Асю, а правда, що ти включила в програму поворот Крамаренко? [1] – запитує одна з них, Маша.

Я гордовито всміхаюся.