Пролог

Сонце хилилося до заходу, забарвлюючи небо над вузькими вуличками в ніжні відтінки рожевого й помаранчевого. Аромат свіжої випічки линув околицями, приваблюючи перехожих до невеличкої пекарні біля пафосної ресторації. Вона відчинилася порівняно недавно, але швидко здобула популярність.

Над входом висіла проста вивіска: "Пекарня Іонідіса". Але простота була оманливою – всередині на відвідувачів чекала затишна атмосфера та вишукана випічка. Стіни, пофарбовані в теплий кремовий колір, були обвішані чорно-білими світлинами Греції – історичної батьківщини власника, яку він палко любив, хоча вже багато поколінь його родини мешкали на українській землі.

У скляній вітрині красувалися плетені кошики з хлібом і випічкою. За прилавком метушився молодий хлопчина в кумедній білій шапочці, схожий на кухарчука з мультика. Господар, Нікос Іонідіс – високий кремезний чоловік трохи за тридцять із сивиною в темному кучерявому волоссі та незвичними блакитними очима, стояв біля вікна, роздивляючись людей, які юрмилися біля входу.

Він помітно нервував – сьогодні ввечері в нього призначене побачення з янголом, недосяжною зіркою, про яку він мріяв уже майже рік, не наважуючись сподіватися на взаємність. З його грошима й зовнішністю він міг легко привабити будь-яку жінку, однак був занадто перебірливий і безнадійно закоханий.

– Я можу запросити тебе на побачення? – він спитав навмання, просто тому, що ненавидів втрачати шанси й шкодувати потім про змарновані можливості, навіть коли ймовірність успіху наближалася до нуля.

– Спробуй, – відповіла вона з усмішкою, і він остаточно розхвилювався.

Нікос завжди дуже обережно поводився із шансами, які йому дарувала доля. А цей здавався особливо крихким і нескінченно важливим. У його реальність вірилося насилу, будь-яка помилка могла обернутися катастрофою.

Він глянув на годинник – майже пів на шосту. Кивнув молодому продавцеві:

– Дякую, Андрію. На сьогодні ти вільний.

Від самого заснування пекарні це стало традицією – за пів години до закриття ціна на всю продукцію, що залишилася в наявності, знижувалася вдвічі. І ще жодного разу не було такого, щоб хоч одна булка або буханець хліба дочекалися шостої години – все розмітали вмить, попри дедалі більший обсяг випічки.

Андрій вдячно усміхнувся, зняв фартух і помчав до виходу, де на нього вже чекала зухвала білявка в коротких шортах із татуюванням на стегні у вигляді ієрогліфів. Господар залишився сам. Він прикріпив на дверях табличку з написом: "Знижка на все 50%" і відчинив їх, впускаючи свіже вечірнє повітря й даючи знак покупцям.

Черга утворилася майже миттєво. Пенсіонери з потертими торбами, студенти, матусі з дітьми – всі, у кого кожна копійка була на рахунку, і просто ощадливі люди приходили до пекарні в цей час. Нікос спритно пакував товар, відраховував решту і встигав перекинутися кількома словами з кожним постійним покупцем.

– Як ваша спина, пані Тамаро? – запитав він у невисокої згорбленої бабусі.

– Краще, дякую, мій любий. Мазь, яку ви мені дали, творить дива, – усміхнулася жінка й поспішила поступитися місцем чоловікові в старомодному пальті та береті.

Дзвіночок над дверима сповістив про нового гостя. До пекарні зайшла ефектна модно вдягнена жінка років тридцяти. Її каштанове волосся було укладене в елегантну зачіску, а в очах танцювали грайливі іскорки.

– Привіт, красунчику! – гукнула вона, наближаючись до прилавка, і цмокнула Нікоса в щоку. – Ти довго? Про журналістів не забув?

– Радий тебе бачити, Катюшо, – всміхнувся. – Як завжди, не можеш мене не контролювати?

– Ти мене надто добре знаєш, – підморгнула жінка і стала за прилавок поруч із власником. – А я знаю тебе. Тому вибач, але деякі речі пустити на самоплив ніяк не можу.

За мить підійшла черга сухорлявої сивої жінки, яка тримала за руку маленьку дівчинку. Нікос одразу просяяв, побачивши їх.

– Добрий вечір, Олено Павлівно! Привіт, Плюшко! – привітав постійних відвідувачів.

Дівчинка була худенька й зовсім не схожа на дитину, яка їсть багато випічки. Звідки взялося дивне прізвисько, Нікос не знав. Але залюбки підхопив його, оскільки крихітка сама себе так назвала.

– Вітаю, Нікосе, – жінка відгукнулася м'яким голосом. Її сірі очі променилися теплом. – Нам, як завжди, батон і булочку з корицею.

Господар кивнув і заходився пакувати замовлення. Краєм ока він спостерігав, як дівчинка із цікавістю роздивлялася вітрину з мафінами й ватрушками. Бантики на тонких темно-русявих хвостиках кумедно підстрибували при кожному русі.

– Ось ваше замовлення, – Нікос простягнув пакет Олені Павлівні.

Як завжди, він непомітно поклав туди кілька кексів із родзинками й шматок пирога – Плюшці має смакувати. Жінка вдячно усміхнулася.

– Завтра в мене день народження. Приходьте обов'язково – будуть гостинці для всіх постійних покупців, – господар повідомляв це кожному.

Олена Павлівна зраділа:

– Дякую, неодмінно прийдемо. Правда, Плюшко?

Дівчинка енергійно закивала у відповідь і щось залопотіла своєю тарабарською говіркою. Іонідіс нічого не зрозумів. Він іноді намагався з нею поговорити, але без перекладача це виявлялося вельми складно.