Пролог

Сонце хилилося до заходу, забарвлюючи небо над вузькими вуличками в ніжні відтінки рожевого й помаранчевого. Аромат свіжої випічки розносився околицями, ваблячи перехожих до невеличкої булочної біля пафосного ресторану. Вона відкрилася порівняно недавно, але швидко набула популярності.

Над входом висіла проста вивіска: «Пекарня Іонідіса». Але простота була оманливою – всередині на відвідувачів чекала затишна атмосфера та вишукана випічка. Стіни, пофарбовані в теплий кремовий колір, були обвішані чорно-білими фотографіями Греції – історичної батьківщини власника, яку він трепетно любив, хоча уже багато поколінь його сім’ї жили на українській землі.

У скляній вітрині красувалися плетені кошики з хлібом і випічкою. За прилавком крутився молодий хлопчина в смішній білій шапочці, схожий на кухарчука з мультика. Господар, Нікос Іонідіс – високий кремезний чоловік трохи за тридцять із сивиною в темному кучерявому волоссі та незвичними блакитними очима, стояв біля вікна, роздивляючись людей, які збиралися біля входу.

Він помітно нервував – сьогодні ввечері в нього призначено побачення з ангелом, недосяжною зіркою, про яку він мріяв уже майже рік, не сміючи сподіватися на взаємність. З його грошима й зовнішніми даними він міг легко отримати будь-яку жінку, однак був занадто перебірливий і безнадійно закоханий.

– Я можу запросити тебе на побачення? – він запитав навмання, просто тому, що ненавидів втрачати шанси й шкодувати потім про невикористані можливості, навіть коли ймовірність успіху наближалася до нуля.

– Спробуй, – відповіла вона з усмішкою, і він остаточно розхвилювався.

Нікос завжди дуже обережно поводився із шансами, які йому дарувала доля. А цей здавався особливо крихким і нескінченно важливим. У його реальність вірилося насилу, будь-яка помилка могла обернутися катастрофою.

Він глянув на годинник – майже пів на шосту. Кивнув молодому продавцеві:

– Дякую, Андрію. На сьогодні ти вільний.

Від самого заснування пекарні це стало ритуалом – за пів години до закриття ціна на всю продукцію, що залишилася в наявності, знижувалася вдвічі. І ще жодного разу не було такого, щоб хоч одна булка або буханець хліба дочекалися шостої години – усе розметали дуже швидко, попри дедалі вищий обсяг випічки.

Андрій вдячно усміхнувся, зняв фартух і помчав до виходу, де на нього вже чекала зухвала блондинка в коротких шортах із татуюванням на стегні у вигляді ієрогліфів. Господар залишився один. Він прикріпив на дверях табличку з написом: «Знижка на все 50 %» і відчинив їх, впускаючи свіже вечірнє повітря і даючи знак покупцям.

Черга утворилася майже миттєво. Люди похилого віку з потертими сумками, студенти, мами з дітьми – всі, у кого кожна копійка була на рахунку, і просто ощадливі люди приходили до пекарні в цей час. Нікос вправно упаковував товар, відраховував решту і встигав перекинутися парою слів із кожним постійним покупцем.

– Як ваша спина, пані Тамаро? – запитав він у невисокої згорбленої бабусі.

– Краще, спасибі, мій любий. Мазь, яку ви мені дали, творить дива, – усміхнулася жінка й поспішила поступитися місцем чоловікові в старомодному пальті та береті.

Дзвіночок над дверима повідомив про нового гостя. У пекарню увійшла ефектна модно одягнена жінка років тридцяти. Її каштанове волосся було укладене в елегантну зачіску, а в очах танцювали пустотливі іскорки.

– Привіт, красунчику! – вигукнула вона, підходячи до прилавка, і поцілувала Нікоса у щоку. – Ти довго? Про журналістів не забув?

– Радий тебе бачити, Катюшо, – посміхнувся. – Як завжди, не можеш мене не контролювати?

– Ти мене надто добре знаєш, – підморгнула жінка і стала за прилавок поруч із власником. – А я знаю тебе. Тому вибач, але деякі речі пустити на самоплив ніяк не можу.

За кілька хвилин підійшла черга сухорлявої сивої жінки, яка тримала за руку маленьку дівчинку років двох. Нікос одразу усміхнувся, побачивши їх.

– Добрий вечір, Олено Павлівно! Привіт, Плюшко! – привітав завсідників.

Дівчинка була худенька й зовсім не схожа на дитину, яка їсть багато мучного. Звідки виникло дивне прізвисько, Нікос не знав. Але з легкістю підхопив його, оскільки малятко саме себе так назвало.

– Здрастуйте, Нікосе, – жінка відгукнулася м’яким голосом. Її сірі очі світилися теплом. – Нам, як завжди, батон і булочку з корицею.

Господар кивнув і почав упаковувати замовлення. Краєм ока він спостерігав, як дівчинка із цікавістю розглядала вітрину з мафінами й ватрушками. Бантики на тонких русявих хвостиках кумедно підстрибували при кожному русі.

– Ось ваше замовлення, – Нікос простягнув пакет Олені Павлівні.

Як завжди, він непомітно додав туди кілька кексів із родзинками й шматочок пирога – Плюшці має сподобатися. Жінка вдячно усміхнулася.

– Завтра в мене день народження. Приходьте обов’язково – будуть подарунки для всіх постійних покупців, – господар повідомляв це кожному.

Олена Павлівна просяяла:

– Дякую, обов’язково прийдемо. Правда, Плюшко?

Дівчинка енергійно закивала у відповідь і щось залопотіла своєю тарабарською говіркою. Іонідіс нічого не зрозумів. Він іноді намагався з нею поговорити, але без перекладача це виявлялося вельми важко.