Розділ 4. Межа виживання

Глуха тиша запанувала в бункері, коли останні промені світла згасли за товстими бетонними стінами. Усередині приміщення було душно, повітря здавалося застійним. Люди говорили пошепки, майже боячись порушити це оманливе відчуття безпеки.

Барт і Марк сиділи на бетонній підлозі, спершись на холодну стіну. Вони спостерігали за рештою людей у бункері. Літній чоловік дбайливо загортав у ковдру своїх онуків, молода жінка мовчки перебирала якийсь старий кулон, а Алекс пильно вдивлявся в карту, розстелену на столі в центрі кімнати.

— Ти думаєш, нам тут справді безпечно? — тихо запитав Марк, схилившись ближче до Барта.

Барт поглянув на стелю, вкриту тріщинами.

— Безпечно? Не знаю. Але це краще, ніж бути там, — він кивнув у бік дверей, за якими чувся далекий гуркіт води. — Хоча це лише тимчасовий порятунок. Ми не зможемо сидіти тут вічно.

Раптом Алекс заговорив, підвищивши голос, щоб усі почули:

— Нам потрібно діяти. Цей бункер витримає, але запаси обмежені. Ми не можемо залишатися тут довше трьох днів. — Він показав на карту. — У цьому районі є покинута військова база. Там може бути більше припасів і, можливо, навіть транспорт.

— Це далеко? — запитала молода жінка, її голос тремтів.

— Приблизно за 20 кілометрів, — відповів Алекс. — Але шлях небезпечний. Затоплені дороги, нестабільні мости, та й люди теж.

— Люди? — здивувався літній чоловік.

Алекс повів поглядом по кімнаті і сказав:

— Ви ж бачили, що коїться. Люди в паніці роблять те, на що ніколи б не наважилися у звичайному житті. Крадіжки, напади... навіть убивства.

У кімнаті запала тривожна тиша. Ці слова прозвучали як холодний душ для всіх.

— Ми підемо, — раптом сказав Барт, підводячись на ноги.

Марк здивовано глянув на нього:

— Що?

— Ми підемо на базу, — повторив Барт. — Якщо в нас є хоч якийсь шанс знайти ресурси й вижити, ми повинні спробувати.

— Це небезпечно, — заперечив Марк.

— А сидіти тут і чекати, поки закінчиться їжа, безпечніше?

Алекс кивнув, підтримуючи Барта і кажучи:

— Він правий. Ми не можемо дозволити собі бездіяльність. Той, хто хоче приєднатися, може йти з нами. Решта можуть залишатися тут.

Ранок був похмурим і холодним. Група, яка вирішила піти, складалася з п’яти людей: Барт, Марк, Алекс, молода жінка на ім’я Клер і юнак на ім’я Томас, який нещодавно прибув у бункер. Вони зібрали все, що могло стати в нагоді: ліхтарики, трохи їжі, аптечку й навіть саморобну зброю.

— Ми маємо триматися разом, — наголосив Алекс перед виходом. — Якщо почнемо діяти окремо, ми приречені.

Бункер залишили під наглядом літнього чоловіка, який погодився доглядати за дітьми. Він виглядав пригніченим, але стійким.

Група рушила вузькою дорогою, що вела через густі зарості. Вода, яка прибувала з річки, вже дісталася до низинних ділянок, і подекуди їм доводилося йти по коліна в холодній, каламутній воді.

— Скільки часу це займе? — запитав Томас, важко дихаючи.

— Якщо не зіткнемося з проблемами, то зможемо дістатися бази до заходу сонця, — відповів Алекс.

Але проблеми не забарилися. Ближче до полудня вони дісталися невеликого містечка, яке майже повністю було затоплене. Вулиці нагадували канали, а будинки стояли, немов привиди, похмурі й покинуті.

— Тут має бути коротший шлях, — сказав Алекс, вказуючи на карту. — Але це ризиковано.

Вони вирішили скористатися цим маршрутом, рухаючись через вузькі провулки. Однак їхній спокій порушила група озброєних чоловіків, які несподівано з’явилися з-за кутка.

— Стояти! — пролунав грубий голос.

Група завмерла. У кожного серце калатало в грудях.

— Ми не хочемо проблем, — сказав Алекс, піднімаючи руки.

— Проблеми? — засміявся один із чоловіків. — Усе, що в нас є, — це проблеми. А тепер віддайте, що маєте, і, можливо, залишитесь живі.

Барт стиснув зуби. Він побачив, як один із нападників кинувся до Клер, намагаючись забрати її наплічник.

— Залиш її! — крикнув він, вихоплюючи металеву трубу, яку прихопив із собою.

Почалася бійка. Алекс спробував захистити інших, але їх було забагато. Здавалося, це кінець.

Раптом із сусіднього будинку пролунав постріл. Нападники зупинилися, і один із них упав, поранений у плече.

— Забирайтеся звідси, якщо не хочете, щоб наступна куля була для вас! — крикнув чийсь голос.

Чоловіки не стали ризикувати й швидко втекли. З будинку вийшов літній чоловік із гвинтівкою.

— Ви цілі? — запитав він.

Алекс кивнув:

— Дякуємо за допомогу. Ми не змогли б упоратися самі.

Чоловік представився Джеком і запропонував провести їх безпечним шляхом до околиць містечка.

До вечора група, знесилена й змучена, дісталася до військової бази. База виглядала покинутою, але її високі паркани й міцні стіни давали надію на безпеку.

— Ми на місці, — сказав Алекс, втираючи піт із чола.

Вони почали обшукувати будівлі, намагаючись знайти припаси. У складських приміщеннях знайшли кілька ящиків із консервами, пляшки з водою і навіть пальне.

— Це те, що нам потрібно, — радісно сказав Марк.

Однак їхня радість була недовгою. У найвіддаленішому кутку бази вони знайшли зачинений бункер. Алекс спробував відкрити його, але двері не піддавалися.

— Можливо, там є щось важливе, — припустив Томас.

— Нам треба знайти спосіб відкрити це, — сказав Алекс.

У той час, коли група обговорювала свої дії, вони почули звук, що доносився ззовні. Хтось наближався до бази.

— Сховайтеся! — прошепотів Алекс.

Вони швидко зайняли позиції, спостерігаючи через вікно. Це була ще одна група людей, які явно не виглядали дружньо.

— Ми не можемо дозволити їм забрати наші припаси, — сказав Барт.

Барт, стоячи біля розбитого вікна, напружено вдивлявся в силуети людей, що наближалися до до бази. Їх було п'ятеро: двоє несли великі наплічники, інші тримали в руках зброю — старі рушниці та металеві труби. Група діяла організовано, скануючи місцевість на випадок небезпеки.