Розділ 3. Розбиті надії

На ранок вони вирушили до стоянки, де стояла вантажівка. Сонце ледь проглядало крізь хмари, а вітер став сильнішим.

— Ось вона, — сказав Барт, вказуючи на машину.

Вони підійшли ближче, і Марк сів за кермо, намагаючись завести двигун. Після кількох спроб мотор нарешті заробив.

— Вона ще дихає! — радісно вигукнув Марк.

Однак їхню радість перервав звук сирени. У повітрі залунав механічний голос:

— УВАГА! ЕВАКУАЦІЯ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ. ЗАЛИШТЕ ЗОНУ В НЕВІДКЛАДНОМУ ПОРЯДКУ.

— Це вже почалося, — прошепотів Барт, дивлячись на горизонт. Удалині темні хмари затягували небо, і було видно, як вода починає заповнювати низини міста.

Вони сіли у вантажівку й рушили, намагаючись триматися за маршрутом, накресленим напередодні. Вулиці вже заповнили люди, які тікали, тягнучи за собою валізи й дітей. На дорогах утворився хаос.

— Нам треба вибратися звідси, поки це ще можливо, — сказав Марк, намагаючись маневрувати серед натовпу.

— Давай через старий міст, він ще має бути цілим, — відповів Барт, тримаючи карту.

Машина рвонула вперед, прориваючись через хаос, що панував на вулицях міста. Люди тиснулися до евакуаційних пунктів, утворюючи нескінченні черги, які перегороджували шляхи. Марк міцно тримав кермо, намагаючись уникати зіткнень, але натовп ставав дедалі густішим.

— Вони просто божеволіють! — вигукнув він, різко повертаючи в бік, щоб об’їхати групу людей, які майже перекрили дорогу.

— І не дивно, — похмуро відповів Барт, дивлячись у вікно. — Коли ти бачиш, як вода поглинає твоє місто, залишається лише панікувати.

На горизонті темні хмари затягували небо, нагадуючи про невідворотність катастрофи. Зі сходу надходив глухий гуркіт — звук, який міг бути як громом, так і чимось значно страшнішим.

— Старий міст! — раптом вигукнув Барт, показуючи вперед.

Перед ними з’явилася металева конструкція, яка колись з’єднувала два береги річки, а тепер була єдиною надією на порятунок. Проте їх очікував новий виклик: дорогу до мосту перегородив величезний натовп.

— Нам цього не пройти, — пробурмотів Марк, заглушивши двигун.

Вони зійшли з машини, намагаючись оцінити ситуацію. Люди тиснулися до мосту, сварилися, штовхали одне одного. Деякі не витримували і кидали свої речі, намагаючись пробратися вперед.

— Якщо ми затримаємося тут, вода наздожене нас раніше, ніж ми перейдемо міст, — сказав Барт, відчуваючи, як тривога охоплює його.

— Може, є обхідний шлях? — запитав Марк, озираючись.

Барт глянув на карту, але всі альтернативні маршрути були позначені як низинні райони, які вже могли бути затоплені.

— Це єдиний варіант, — похмуро сказав він. — Але нам треба знайти спосіб оминути натовп.

Вони вирішили спробувати піднятися на конструкцію мосту збоку, використовуючи металеві балки. Це було ризиковано, але в них не було іншого вибору. Піднявшись на кілька метрів, вони зупинилися, щоб перепочити. Звідси відкривався жахливий краєвид: з боку річки вже прибувала вода, несучи уламки дерев, меблів і навіть автівок.

— Дивись! — вигукнув Марк, показуючи вниз.

У натовпі почалася паніка. Хтось упав, інші намагалися допомогти, але більшість просто продиралися вперед. Крики людей зливалися зі звуком сирен і води, що наближалася.

— Нам треба йти, поки не стало гірше, — сказав Барт, тягнучи Марка за руку.

Коли вони нарешті дісталися середини мосту, Марк помітив, що інша його частина вже пошкоджена. Металеві балки виглядали іржавими і ненадійними, а дорога була покрита тріщинами.

— Це просто жах, — прошепотів він. — Якщо міст не витримає...

— Він мусить, — рішуче відповів Барт. — У нас немає вибору.

Вони почали обережно просуватися вперед, уникаючи найбільш пошкоджених ділянок. Під ногами чути було, як метал скрипить, а вода знизу вирувала все ближче.

— Ще трохи, — сказав Марк, коли вони вже майже дісталися іншого берега.

Але в цей момент щось змінилося. Земля під ними раптово здригнулася, і гучний тріск розірвав повітря. Одна з основних балок мосту не витримала, і частина конструкції почала руйнуватися.

— Біжімо! — крикнув Барт, хапаючи Марка за руку.

Вони побігли, не озираючись. За кілька секунд міст позаду них обвалився, забираючи з собою людей, які не встигли втекти. Крики заглушив гуркіт води.

На іншому боці вони зупинилися, намагаючись перевести подих. Серця калатали так сильно, що здавалося, вони можуть вирватися з грудей.

— Ми це зробили, — прошепотів Марк, сідаючи на землю.

Барт теж опустився поруч, але його обличчя залишалося напруженим, тому сказав:

— Це ще не кінець. Ми лише вийшли з пастки. Попереду — невідомість.

Вони розглянули карту, намагаючись визначити наступний пункт. Але тепер усе стало значно складніше. У районі, де вони перебували, залишалося небагато високих місць. Їхні шанси вижити залежали від того, наскільки швидко вони зможуть знайти укриття.

Їх роздуми перервала несподівана поява чоловіка, який вийшов із заростей поруч з дорогою. Він був одягнений у стару форму рятувальника і тримав у руках ліхтар.

— Ви в порядку? — запитав він, підходячи ближче.

Барт і Марк обмінялися поглядами.

— Так, ми... ми просто намагаємося дістатися безпечного місця, — відповів Барт.

— Тоді вам пощастило, що я вас знайшов, — сказав чоловік. — Я знаю один бункер неподалік. Але нам потрібно поспішати, оскільки вода прибуває швидше, ніж прогнозували.

Чоловік представився Алексом. Він пояснив, що працював у службі порятунку до того, як ситуація стала неконтрольованою. Тепер, він намагався допомогти вижившим знайти притулок.

Барт і Марк рушили за Алексом. Дорога була небезпечною: уламки, затоплені ділянки, а подекуди навіть агресивні групи людей, які вже втратили будь-яку довіру до оточуючих.

— Ми майже на місці, — сказав Алекс, коли вони дісталися пагорба, на якому стояла стара бетонна споруда.

Бункер був невеликим, але виглядав міцним. Усередині вже було кілька людей: сім’я з двома дітьми, літній чоловік і молода жінка.