Розділ 1. Відчуття небезпеки

27 червня 2050 року. Сонце пробивалося крізь щілини жалюзі, малюючи на стіні кімнати Барта химерні візерунки. Повільно розплющивши очі, він потягнувся і зітхнув. Ще один день розпочинався звично, але сьогодні щось було інакше. Повітря здалося важким, насиченим невидимою тривогою, наче весь світ завмер в очікуванні чогось неминучого. Барт спробував відкинути ці відчуття, але вони вперто поверталися, мов надокучливий туман.

Він підійшов до вікна. Місто, яке колись було його домом, тепер здавалося чужим і похмурим. Небо було затягнуте сірими хмарами, а вітер, напоєний запахом солі, ледь не пронизував стіни. До океану було кілька кілометрів, але відчуття близькості води було таким виразним, наче хвилі вже накочувалися на поріг.

Ще вчора Барт дивився новини, і його охопив леденящий жах. Кліматологи одноголосно стверджували: глобальне потепління перетнуло точку неповернення. Рівень моря зростав із неймовірною швидкістю, а стихійні лиха ставали дедалі сильнішими. Вчорашній випуск новин закінчився холодним попередженням: через три дні, 1 липня, мала розпочатися масштабна повінь.

Барт оглянув кімнату, намагаючись зібрати думки. Висновок був невтішним: він не був готовий до таких змін. Його звичний ритм життя зруйнувався за одну ніч.

Раптом у двері постукали. Він здригнувся, наче прокинувшись від нав’язливих думок. На порозі стояв Марк, його найкращий друг.

— Привіт, Барте! — сказав він, заходячи до кімнати. Його голос звучав трохи нервово. — Ти вже бачив прогноз погоди?

Барт кивнув, зітхнувши:

— Бачив. Це просто жах.

— Як ми могли до такого дійти? — Марк виглядав спантеличеним. Він сів на стілець і схопився за голову. — Ще кілька років тому всі думали, що до цього далеко. А тепер ось воно — просто перед нашими очима.

— Люди надто довго не хотіли бачити очевидного, — відказав Барт. Його голос лунав тихо, але впевнено.

Друзі довго сиділи біля вікна, мовчки спостерігаючи за тим, як хмари опускалися дедалі нижче над містом. Їхня тиша була наповнена тривогою й невимовними питаннями.

— Ми мусимо щось робити, — нарешті порушив мовчання Барт. Його голос був рішучим. — Просто чекати, поки нас змиє хвиля, — не вихід.

Марк подивився на друга, мовчки оцінюючи його слова.

— Але що саме ми можемо зробити? Ми ж не супергерої, — тихо відповів він.

— Супергерої тут ні до чого, сказав Барт. — Нам треба підготуватися, знайти безпечне місце, дізнатися більше про ситуацію.

Марк знизав плечима. Його погляд видавав сумніви, але водночас у ньому з’явилася іскра надії.

Щоб відволіктися від гнітючих думок, друзі вирішили прогулятися містом. На вулицях панував хаос. Люди бігали між будинками, пакували речі, намагалися домовитися про евакуацію. Хтось кричав, хтось мовчки працював. Деякі магазини були зачинені назавжди, а їхні вивіски тьмяніли під пилом і дощем.

Друзі зупинилися на головній площі. Колись вона була центром життя міста, а зараз більше скидалася на театр тіней. Порожні кав’ярні, покинуті ігрові майданчики й автомати з напоями, які більше не працювали.

— Подивися на них, — тихо сказав Барт, спостерігаючи за сім’єю, яка тягнула на візку старий телевізор. — Люди досі чіпляються за речі, замість того щоб думати про безпеку.

— Це їхній спосіб боротися зі страхом, — відповів Марк. — Як і наші прогулянки.

Вечір заставав їх зненацька, як і несподіваний дощ. Друзі повернулися додому, промоклі, але трохи спокійніші. Розмова допомогла їм краще зрозуміти свої страхи.

— Завтра ми повинні знайти карту міста, — сказав Барт, коли вони вже готувалися до сну. — Мені здається, якщо вода почне підніматися, треба буде знати, куди бігти.

Марк кивнув, здавалося, вперше погоджуючись з ідеєю друга без заперечень.

Коли Барт ліг спати, його знову охопив неспокій. Уві сні він бачив, як хвилі накочувалися на його дім, поглинаючи місто, вулиці, знайомі місця. Він чув крики, але не міг нічого зробити. Тривога була всюди — у повітрі, у снах, і у тиші ночі.