Гілка реальності

Минулого вже немає, майбутнє ще не настало. Що ж тоді є? Лише та точка, де сходяться майбутнє і минуле. Здавалося б, точка — це ніщо, а проте саме в цій точці й міститься все наше життя.

Лев Толстой

Затяжне літо й аномальна спека початку осені висушили річку до рекордного рівня, змусивши рибу відходити все далі від берега. Спіймати її з нашого містка ставало з кожним днем усе важче, і наша з онукою риболовля загрожувала завершитися без жодного результату.

Та запланований самою природою осінній жор риби, на щастя, ніхто не скасовував, і шанс упіймати великого коропа в нас усе ще залишався.

Тривала відсутність клювання, як це часто буває, налаштовувала на відверту розмову. І я, хай не стільки як рибалка, скільки як дідусь, був цьому навіть радий: в епоху цифровізації, гаджетів і віджетів достукатися до душі підлітка стає все важче...

Ми вже оминули загальні теми — побут і навчання, але наші поплавці так і не здригнулися. Втомившись від очікування клювання та сонячних зайчиків, що сліпили очі, відбиваючись від води, онука сумно запитала:

— Невже й завтра буде так само, діду?

— Хто його знає... — обмежився я банальною відповіддю, не менш зморений задухою та настирливими відблисками на воді. Але швидко зрозумівши, що онука може сприйняти це як відмахування, вирішив виправитися.

— Розумієш... — почав я з розумним виглядом, але одразу замовк: думки, що одна за одною виникали в голові, не знаходили логічного продовження. Виявилося, що для усвідомленої відповіді на це, здавалося б, звичайне запитання недостатньо мати дві вищі освіти, а комусь, можливо, й наукові ступені. Його коріння сягало значно глибше — за межі звичних уявлень.

І тут мені спала на думку майже безрозсудна ідея: з огляду на вже доволі «солідний» вік онуки (їй виповнилося п'ятнадцять), відповісти в дусі езотеричних вчень, які й досі важко прокладають собі шлях до людської свідомості та багатьма не сприймаються серйозно. Щоправда, наважуючись на такий крок, я ризикував бути не зрозумілим або — що ще гірше — запідозреним у «сектантстві»...

Але оскільки я вже не раз звертав увагу Соні на існування альтернативного — порівняно із загальноприйнятим — тонкоматеріального погляду на будову світобудови, то сподівався, що моя нова відповідь принаймні викличе в неї цікавість.

Думаючи, з чого почати, я мимоволі згадав відому фразу Ейнштейна:

— Якщо ви не можете щось пояснити шестирічній дитині, значить, ви самі цього не розумієте.

Щоправда, тут у мене була певна перевага: п'ятнадцять — це все ж таки не шість.

І я почав:

— Узагалі-то, з погляду збереження життєвої енергії людини, не варто надто занурюватися в роздуми про минуле чи майбутнє: адже минулого вже немає, а майбутнього — ще немає.

Судячи з усього, онука була не готова до такого мудрованого пояснення й подивилася на мене з легким подивом, ніби питаючи: «Що це з дідом сьогодні?»

— При цьому ніхто не заперечує, — продовжив я, — що минуле справді існувало. Ба більше, езотерика стверджує: усе воно зберігається в так званих «Хроніках Акаші» — Вселенській пам’яті. Щодо майбутнього... Коли ми без потреби занурюємося в нього, то мимоволі спрямовуємо туди частину своєї життєвої енергії — тієї самої, яка так необхідна нам тут і тепер.

— Діду, це якось складно, — насупилася Соня. — Минуле... гаразд, погоджуюся, його вже немає, і не варто в ньому просто так зависати... мм... порпатися, — поправилася вона, щоб дідові було зрозуміліше. — Але як не думати про майбутнє? Усе одно ж усі про нього думають: хтось більше, хтось менше!

— Зверни увагу, — я постарався говорити впевнено, як досвідчений наставник. — Я не казав, що про майбутнє не треба думати... Ми з тобою, як і всі люди, щось плануємо, про щось мріємо, сподіваємося, що наші бажання здійсняться. Я маю на увазі інше — постійне зависання в майбутньому: постійні фантазії, марні очікування й мрії про нездійсненне.

— Але ж ти якось казав, що майбутнє можна притягувати. А це означає — все одно думати про нього і, виходить, витрачати свою «важливу» енергію.

— Молодець, що запам’ятала! — усміхнувся я. — Усе цікаве вбираєш, мов губка. Щоб притягнути майбутнє, тобто певною мірою ним керувати, справді потрібна енергія — і чимала. Але одна справа витрачати її на порожні фантазії, і зовсім інша — на створення власного майбутнього. Або, інакше кажучи, на ту гілку реальності, яка тобі потрібна.

— Ну от... знову якось складно, — зітхнула Соня й почала знову закидати вудку, ніби даючи мені час придумати простіше пояснення.

— Я навмисне не спрощував це поняття, хоч на перший погляд воно й здається непростим. Бо скоро ще повернуся до нього. Потерпи...

Схоже, така відповідь її влаштувала: очі онуки знову засяяли цікавістю, і я продовжив:

— Отже... гілка реальності — це, простими словами, один із можливих варіантів нашого майбутнього. Уяви собі велетенське дерево з безліччю гілок, кожна з яких — чиясь можлива реальність. Наприклад, твоя завтрашня гілка може бути такою: чудовий настрій із самого ранку, смачний бабусин сніданок, гарна погода, риболовля і короп на два кілограми, якого впіймаєш саме ти.

Онука засміялася — така майбутня реальність їй явно подобалася.

— Та мені хоча б на пів кіло зловити!

— А може бути й інша, — продовжив я. — Поганий сон, із самого ранку вітер і дощ, несмачний сніданок (хоч у бабусі таких не буває!), кепський настрій... але все одно спійманий тобою короп на два кілограми. Тобто в чомусь ці реальності схожі, а в чомусь — ні. А можуть бути й зовсім різними. Причому в кожного з нас існує безліч варіантів завтрашнього дня — тих самих гілок реальності.

— Гаразд, тепер зрозуміло, — Соня вже зовсім забула про поплавок і дивилася тільки на мене. — І ти хочеш сказати, що якщо я навчуся правильно налаштовувати свої думки й трохи потренуюся, то зможу притягувати те, що мені потрібно?