Глиняний чоловік

Він прокинувся у в'язких сутінках. Деякий час ще продовжував лежати з заплющеними очима і не рухався. У цю мить він став втіленням слуху. Скрип дерев'яних половиць десь зверху. Дзвінкий тупіт підків до каменю бруківки за вікном і одночасно гуркіт коліс. Неясне гудіння людських голосів - вигуки, сміх, розмови. Скрипіння ліжка і набитого сіном матрацу. Надоїдливе дзижчання мухи коло вікна і нескінчені удари - марні спроби перелетіти на інший бік скла, на вулицю, ближче до сонця.
Нарешті він розплющив очі і сів. Голова гуділа, немов з похмілля чи після хвороби.
- Де я?- промайнула перша думка.
Він не впізнав кімнату. Здається, це звичайна маленька кімнатка постоялого двору - невеличке, сколочене з дощок ліжко, зім’яті несвіжі простирадла, клаптикова ковдра, стілець, низький столик з глечиком і олов'яним келихом, зачинене вікно через яке косими променями на дошки підлоги лягає вечірнє сонце.
Як не намагався, він не міг згадати ні як потрапив до цієї кімнати, ні де саме знаходиться.
- Хто я?
Це була наступна думка, яка тьмяною іскоркою спалахнула в його голові. І від цієї думки заболіли скроні. Закривши очі він намагався згадати хоч би що, але усі думки в'язнули у темряві забуття, немов оса у меді.
Він зовсім нічого не пам'ятав! Він не міг пригадати ні цю кімнату, ні як у ній опинився! Він не пам'ятав навіть своє ім'я!
- Може я сплю? Може це сон? Що зі мною сталося?
Хвилі жаху охопили усе тіло. Він скочив на ноги і підбіг до дверей. Чоловік хотів замкнути їх щоб ніхто не міг зайти. Але двері вже були замкнені на невеликий кований засув.
- Я їх замкнув? Вони замкнені зсередини. Я нічого не пам'ятаю!
Він тихо, намагаючись не шуміти, пішов назад до ліжка і сів.
- Треба заспокоїтися. Треба заспокоїтися,- чоловік повторював ці слова пошепки, наче молитву.
- Що це?
Чоловік підняв долоні і тільки тепер побачив, що вони в чомусь вимащені. Під широкими довгими нігтями були чорні обідки бруду, на зовнішньому боці долонь - заскорузлі бурі плями.
- Це ж кров!
Чоловік почав роздивлятись свою одежу. На льняній домотканій сорочці, яка колись була білою, окрім темних брудних плям, також були сліди від крапель крові і бурі розводи.
- Я витирав руки о сорочку,- з жахом подумав чоловік.
- Я поранений?!
Він швидко стягнув сорочку через голову і почав шукати на своєму тілі рани. Але ні ран, ні подряпин не було. Тремтячими неслухняними пальцями чоловік розперезався і скинув штани. На ногах ран теж не було, але було дещо інше. Нижче коліна, до правої гомілки під штаниною вузькими ременями були прив'язані шкіряні піхви з трьома ножами з довгими лезами і короткими рукоятками.
- Що це!? Звідки це у мене?! Хто я такий?
Чоловік повільно витягнув один з ножів і підніс його до очей. Іскрою блимнула відточена сталь.
Коло вікна на підвіконні чоловік побачив овальне дзеркальце у дерев'яній оправі. Він повільно підійшов до дзеркала і з жахом подивився в нього.
Чоловік не впізнав себе. З тьмяного брудного дзеркальця на нього дивився незнайомець з чорною, як смоль бородою, яка росла майже з під самих очей. Короткий широкий ніс, темно-карі, майже чорні очі, густі широкі брови, з'єднані між собою смужкою волосся над переніссям.
Чоловік торкнувся пальцями свого обличчя.
- Що зі мною сталося? Де я?
Ці думки в голові, на які не було відповідей викликали паніку і нестерпний жах. А чоловік знав, що йому треба заспокоїтись. Якимось чином він знав, що тільки спокій принесе так жадані відповіді на питання.
Він знову пішов до ліжка і сів.
Чоловік заплющив очі і почав спокійно вдихати і видихати повітря. Спокійно, рівномірно, повільно.
- Треба заспокоїтися. Щоб не сталося зі мною - на усі питання я зможу відповісти собі тільки заспокоївшись.
І як не дивно - вже скоро це допомогло. Чоловік повільно відкрив очі і роздивився свою кімнату.
На підлозі лежить вкритий курявою чобіт і брудна онуча. Інший чобіт одягнений на ліву ногу. Коло дверей на зеленому мідному гачку висить латана свитка і м'ятий капелюх. Чоловік повільно піднявся і підійшов до свитки. Коли він провів рукою згори донизу то відчув, як у кишені щось задзвеніло. То був невеликий шкіряний мішечок. Чоловік висипав на стіл вміст мішечка. Це були монети. Великі срібні монети з зображенням горбоносого короля з коротким мечем у руці.
- Таляр. Я знаю - це легкий срібний таляр!
Чоловік поспіхом порахував монети - тридцять три монети.
Він не розумів, звідки знає як називається ця монета, але знання то було точне. І ще він знав, як рахувати! Це означало, що не все забулося. А те що забулося - він обов'язково згадає.
Чоловік почав ретельно перевіряти усі шухляди, кишені - і на штанях, і на свитці. Ще раз зазирнув у ту кишеню, де знайшов мішечок з монетами. І точно - там щось було. Неслухняними пальцями намацав клаптик цупкого паперу. Витягнув його і одразу ж побачив якісь написи. У кімнаті вже були сутінки, тож чоловік підійшов до вікна і наблизивши папір до самих очей почав уважно його розглядати. Це були написи ніби у стовпчик. Здається свинцевим олівцем. І він міг їх прочитати!
У першому рядку було написано кривим, але взагалі зрозумілим почерком:
- Полковник Павлюк.
У другому рядку:
- Авель Запорожець.
- У третьому і останньому:
- Кат Вишневський.
Від хвилювання у чоловіка спітніли руки і чоло. Піт липкими струмочками стікав по обличчю і лоскотав підборіддя під скуйовдженою бородою.
По-перше, він міг прочитати написане. На папері було написані імена трьох незнайомих йому людей. Але якщо папірець з цими іменами був у кишені його свитки, то ці люди точно мали якесь відношення до нього. Можливо, вони знали, хто він і що з ним сталося?
Чоловік вже хотів сховати папірець назад до кишені, але в останній момент перевернув його іншим боком. Там також були якісь написи.
- Кушнірська башта. 23.00. Тридцять талерів.
- Що це означає? Напевно це місце зустрічі? Йому треба зустрітись з кимось коло якоїсь Кушнірської башти о 23.00? Може він вже з кимось зустрічався?
Думки находили на нього, немов хвилі находять на берег - одна за іншою і йому коштувало багато зусиль, щоб втримати у собі спокій і рівновагу.
Він вирішив, що приведе себе до ладу, вийде на вулицю і взнає, де саме знаходиться та Кушнірська башта. Він буде коло неї о 23.00 і вже точно дізнається, хто він і що з ним сталося.
На столику коло вхідних дверей стояв глечик з водою і глибока миска для вмивання. Чоловік підійшов, вилив у миску води і ретельно вимив руки і обличчя. Він намагався відмити плями крові на сорочці, але вийшло не дуже добре - хіба що пляма втратила колір і розповзлась по тканині. Він затягнув сорочку через голову і попробував затерти плями. Через деякий час у нього здається вийшло. Ось лише сама сорочка тепер було вологою. Чоловік щосили викрутив її, струсив і натягнув мокру. З часом висохне - головне, що тепер сліди крові не так будуть кидатись у очі. Потім він замотав онучі і натягнув чобіт - увесь час до цього так і ходив по кімнаті у одному. Ще раз подивився на ножі, які були закріплені до ноги. Оце вже не жарти.
- Може я когось вбив і потім втратив пам'ять? Ні! Кого мені вбивати? Хіба що хтось напав на мене і я захищався. Але ось ці ножі сховані під одягом. На штанині, саме у тому місці, де були сховані ножі, був невеликий і непримітний розріз, який стягувався маленькими ґудзиком.
- Ну звичайно! Коли мені потрібна зброя, я не знімаю штани, щоб до неї дістатись, а лише розстібаю ґудзик і ніж у моїй руці.
Розібравшись з одягом, чоловік акуратно заправив ліжко, поскладав на місця усі предмети і підійшов до вікна. Відхиливши брудну фіранку, він визирнув. Вікно виходило на вузьку невеличку вулицю. Ось по бруківці прогримів візок, накладений бутлями і ящиками. Дві немолоді жінки, які йшли назустріч візку, вступилися, даючи дорогу і коли віз проїхав, пішли далі.
- Я зовсім не пам'ятаю цього міста. Але я все обов'язково згадаю. Мені потрібен лише час.
Чоловік одягнувши свитку, капелюх і вийшов на вулицю. Кімнату він замкнув ключем, який висів на цвяхові прямо на дверях.
Поки йшов по довгому коридору і вниз по сходах - нікого не зустрів. Лише коло самого виходу побачив стару зморшкувату жінку, яка сиділа за невеликим столиком і куняла. Коли він пройшов повз стару, та і голови не підняла.
Його кімната була під номером чотири. Другий поверх. Чоловік все дуже уважно запам'ятав - він чомусь був впевнений, що усе це дуже важливо. Також він закарбував у пам'яті розміщення усіх предметів у кімнаті, усе до самих останніх дрібниць. Він мав намір повернутися сюди знову і хотів впевнитися, що за його відсутності ніхто не навідається сюди.
Він зовсім нічого не пам'ятав, але його не полишало дивне і не дуже приємне відчуття, що він знаходиться у небезпеці.
Коли він йшов по вулиці незнайомого міста, йшов туди, куди вели ноги, час від часу чоловік обертався, шукаючи направлені на нього ворожі погляди. Але ніхто не звертав на нього уваги. Люди йшли по своїм справам, поруч проносились візки, брички. Пастухи вели корів з поля, під ногами крутились собаки і кури.
Деякий час він безцільно йшов вузькою вулицею поки не повернув на одному з перехресть ліворуч і опинився коло великого кам'яного мосту, який з'єднував два скелясті берега. Десь далеко внизу текла невелика річка. На іншому боці мосту височіли кам'яні башти фортеці.
Коли чоловік побачив попереду сірі стіни фортеці, раптом в його свідомості ніби щось поворухнулось. Ні, він не згадав саме місто, але раптом подумав про якогось старого чоловіка з довгою сивою бородою і змореними сірими уважними очима.
- Батько. Це мій батько!
Чоловік оперся на край кам'яних перил і знявши капелюха, витер спітніле чоло. Обличчя старого з сивою бородою було ніби в тумані. І чим більше чоловік напружував розум, намагаючись згадати, тим більше той старець бородань відходив у той густий туман.
Поруч з чоловіком пройшла жінка з плетеною великою корзиною у руці. Чоловік з поспіхом підійшов до жінки і почав говорити.
- Що це за місто? - спитав він і від хвилювання голос його прозвучав хрипло і тихо.
Жінка обернулась, оцінюючи оглянула його швидким поглядом і напружено посміхнулась.
- Що, вже встиг набратись і нічого не пам'ятаєш? Це Кам'янець! Кам'янець!
Вона хмикнула, повела плечем і пішла геть.
- Кам'янець. Кам'янець. Кам'янець,- чоловік стояв і пошепки повторював назву міста, ніби пробуючи його на смак. Він точно колись знав це місто. Старий з довгою сивою бородою ніби знову виступив з туману спогадів.
- Батько. Це мій батько,- він тепер точно знав це. Просто знав і все. І ще він знав, що батько - найголовніша людина у його житті.
Чоловік повернувся і повільно пішов геть від мосту, назад у місто.
Вечоріло. Десь протяжно задзвонили дзвони. Чоловік пройшов поруч з великою і гарною будівлею храму. Люди по широким кам'яним сходам підіймались до входу у церкву, напевно прямували на вечірню службу. Але він пройшов повз церкву і перетнувши велику площу, завернув в одну з вулиць. Чоловік відчував, що церква, то чуже для нього місце. Він ніколи там не був і не хотів туди йти. Він пішов далі, сам не знаючи куди - просто йшов вузькою вулицею між високих кам'яних будинків, опустивши погляд донизу і не озираючись.
Нарешті чоловік зупинився коло відкритих широких дверей. Звідти лунав веселий сміх і пахло їжею і випивкою. Чоловік зайшов всередину. Він одразу зрозумів, що це шинок, тут можна було випити і чогось попоїсти. А ще тут можна було скоротати час до назначеного у записці часу і взнати, де саме знаходиться Кушнірська башта і хто такі ті три людини з папірця, знайденого у кишені свитки.
- Доброго здоров'я, добродію!
Як тільки чоловік зайшов у шинок, коло нього почав витись невисокий повненькій чоловічок з якоюсь занадто медовою посмішкою на повному червоному роті.
- У нас дуже гарне пиво є! І свіжесенькі оселедці.
- Добре. Давайте і пива, і оселедців.
- Сію хвилину. А ви ось тут сідайте! Вам тут буде зручно.
Повний чоловічок вказав на столик коло вікна і швидко щез між відвідувачами, яких було повно. Тут випивали і місцеві п'янички, і торговки з навколишніх сіл, яки розпродали свій товар і перед тим, як йти додому, зайшли до шинку випити по чарці оковитої. В дальньому кутку сиділи два чиновника у затертих камзолах і з сальними лисинами. Вони пили пиво і обсмоктували тарань.
Чоловік опустився на стілець і тільки тепер відчув, як в нього болять ноги. Здається і ходив мало, а ноги, немов важкі колодки.
- Ось, частуйте на здоров'я!
Маленький чоловічок швидко повернувся і стукнув о стіл дерев'яним келихом з пінним напоєм. Поруч поклав таріль з жирним блискучим оселедцем і хлібом.
- Може ще чого?
- Ні, не треба.
Чоловік пригубив пиво. Воно виявилось прохолодним і приємно освіжало. Від задоволення чоловік навіть заплющив очі. Він ще раз відпив великий ковток і поставив келих на стіл. Їсти йому не хотілося. Він все думав про того старого чоловіка з довгою сивою бородою, який раптом вийшов з туману спогадів. Чому перше слово, яке прийшло на розум було батько? Може той старий і був його батьком? Але де він тепер?
- Як я опинився у тій кімнаті і чому мене ніхто не шукає?
Чиновники у дальньому кінці шинку затягнули пісню п'яними голосами. Дехто з відвідувачів почав їм підспівувати, але більшість людей навіть не звертали уваги на співунів.
- Може ще пива? - спитав, підійшовши, шинкар.
- Підкажи, чи далеко звідси Кушнірська башта?
- Кушнірська? Не дуже і далеко. Ось вийдете, пане, з шинку, повернете праворуч і йдіть собі до самих мурів, а тем ще один раз праворуч і йдіть, йдіть, аж поки не побачите ту башту. Височенна, коло самого краю скелі.
- Принеси ще келих пива, а оселедця забери - щось не лізе він у мене.
Коли шинкар приніс ще пива, чоловік дістав шкіряний мішечок і розплатився за частування. Шинкар низько вклонився і щез між столами.
Чоловік знову відпив холодного пінного напою і рука ніби сама по собі повільно опустилась і намацала ніж, закріплений під штаниною. Чоловік думав про тих людей зі списку. На відміну від образу старого, якого чоловік про себе називав батько, ті три прізвища чомусь викликали якісь тривожні і неприємні відчуття. Так, ніби вони були поганими людьми.
Чоловік піднявся і повільно пішов до виходу.
- Як тут добре,- подумалось йому, коли він опинився на вулиці. Він і не звертав уваги на те, яким важким було повітря у шинку. І хоча тут, серед кам'яних будинків і вузьких вулиць пахло кінським навозом і людськими нечистотами, все ж дихалось легко і вільно. І голові думалось легше.
Чоловік, засунувши руки у кишені свитки повільно пішов у той бік, який йому вказав шинкар. До Кушнірської башти він дійшов хвилин за п'ятнадцять. Довго шукати її не довелося. Чоловік побачив високу споруду, що височіла на самому краю каньйону ще здалеку. Вступившись на край дороги і пропустивши повз себе череду кіз, що вертались з поля, він уважно оглядав башту. А потім пройшов повз неї, не затримуючись, так, ніби вона його і не цікавила. До одинадцяти вечора ще часу було вдосталь, тож лишатись тут не було сенсу. Але з місцем зустрічі треба було завчасно ознайомитись.
Він блукав вечірніми вулицями міста, як блукає по циферблату секундна стрілка годинника - повільно ходив колами, ніби заново знайомлячись з містом. Пропускав візки і брички, які торохтіли важкими колесами по бруківці, спритно ухилявся від нечистот, які час від часу господарки з вікон верхніх поверхів виливали прямо на вулицю. З під лоба роздивлявся перехожих, які спішили по своїм справам і все думав - може когось згадає. Але у голову лізли думки про сорочку, яка була у плямах крові, про ніж, закріплений на нозі і все боявся бути впізнаним. Може його шукають, може він зробив щось зле і дарма що не пам'ятає. Кому треба - той впізнає і усе йому нагадає. Кілька разів йому здавалось, що він бачить знайоме обличчя, але так і не міг нічого згадати. Ті уламки пам'яті які мов шкальки на сонці на мить виблискували чужим світлом, приносили з собою лише страх і невпевненість.
Коли на Кам'янець опустились довгі густі вечірні тіні і у небі почали виблискувати перші зорі, чоловік нарешті попрямував у бік Кушнірської башти. Він зупинився коло високого, вкритого мохом і диким виноградом муру і став чекати назначеного часу. На іншому боці каньйону, у вікнах хат тремтіли вогники - люди напевно вечеряли і відпочивали. І дійсно, навіть повітря у місті пахло смаженою цибулею, квашеними огірками і буряками. Чоловік принюхався - йому здалось, що він вловив якийсь знайомий рідний запах. Аромат чогось близького, але такого невловимого. Від хвилювання навіть заболіло у грудях.
Коли у двадцяти кроках попереду, від стіни відділилась темна фігура і швидко почала рухатись до нього, пальці самі по собі стиснулись у кулаки. Серце у грудях зачастило. Чоловік намагався розгледіти прибульця, але на голову незнайомця був накинутий каптур і толком нічого не можна було розгледіти.
За кілька кроків прибулець зупинився.
- Берл, це ти? - голос незнайомця прозвучав тихо і схвильовано.
- Так, я,- відповів чоловік.
- То виходить, що мене звати Берл,- подумав він і сам зробив крок вперед.
- Ти гроші приніс?
- Так.
- Давай!
- За що я повинен тобі їх дати?
- Я все скажу, але спочатку давай гроші.
- Ні,- голос чоловіка хоч і був тихим, але звучав твердо,- я заплачу після того, як ти все зробиш.
- Добре. Тоді хоч покажи їх.
Чоловік дістав з кишені шкіряний мішечок і струсив його. Монети весело задзвеніли.
Чоловік почув, як незнайомець у каптурі проковтнув слину і облизнувся. На мить очі його блимнули у світлі місяця.
- Авель Запорожець зараз живе коло Миколаївської церкви. На другому поверсі є гостьові келії для єпископів. Він там. Возить його чорна карета запряжена двійкою коней. З ним завжди молодець, справжній пройдисвіт - він у нього і за кучера. Приїхав з ним із самої Сечі. Краще тому кучеру у руки не попалатись. Авель, хоч і монах, але дівчат полюбляє. Кожної ночі возить до себе. Ось так.
Трохи помовчавши, незнайомець сказав:
- Я розповів тобі усе, що знаю. А тепер прошу тебе, Берл, дай мені те, що обіцяв.
- Скільки?
- Тридцять талерів.
Чоловік стояв якийсь час нерухомо, роздумуючи.
- Берл. Берл. Берл. Моє ім'я Берл.
Наче відлуння, це ім'я лунало в його голові знов і знову. Він навіть кілька разів проказав його пошепки, ніби пробував на смак.
- Що? - нетерпляче прошепотів незнайомець.
Від цього питання, наче прокинувшись, Берл розв'язав мотузку на мішечку і висипав монети собі на долоню. Він хотів відрахувати те, що належало незнайомцю за інформацію про Авеля Запорожця - людину, одну з тих, які були записані на папірці. Але раптом у руці незнайомця щось блимнуло. Це був ніж. Вузький і довгий. Чоловік у каптурі різким рухом скочив вперед і не замахуючись викинув руку з ножем вперед. Здавалось, шансів у Берла не було. Але якимось дивом він інстинктивно не відступив назад - це б йому все одно не допомогло, а навпаки зробив крок вперед, опинившись ліворуч від незнайомця. Рука з ножем розсікла лише повітря. Берл і сам не очікував від себе такої спритності.
Він зупинився на мить і цією миттю одразу скористався незнайомець. Він махнув ножем від себе і лезо пройшло по руці Берла. Щільна тканина свитки пом'якшила випад, але Берл все ж відчув гостру біль в плечі. Берл відскочив і в ту саму мить вдарив кулаком у лікоть незнайомця. Той голосно скрикнув від болю і ніж випав на бруківку. Берл ще раз вдарив людину у каптурі. На цей раз удар прийшовся у скроню. Незнайомець охнув і важко осів на землю. Берл від самого себе не очікував такої спритності. Він лише захищався і діяв інстинктивно. Монети з мішечка розсипались по бруківці і виблискували у місячному світлі. Берл кинувся до незнайомця. Але той не ворушився. Берл стягнув з голови каптур і побачив кругле повне обличчя з клаптями рудої бороди, яка стирчала в усі боки.
- Він мертвий,- подумав Берл розглядаючи незнайомця. З лівого напіввідкритого ока по щоці текла червона сльозинка. Берл приклав вухо до грудей - серце мовчало. Дихання також не було.