До сходу сонця

Вони йшли поруч.
Повільно, майже не поспішаючи,
ніби в них було достатньо часу.
Море шуміло тихо.
Вітер торкався шкіри.
І між ними була ця дивна легкість.
Вони вже говорили.
Про щось просте.
Про нічого важливого.
І водночас — про щось більше.
Слова знаходилися самі.
Без зусиль.
Наче вони вже колись вели цю розмову.
Наче це не перша зустріч.
Вона зловила себе на думці,
що їй не потрібно думати, що сказати далі.
І це було новим.
Вони зупинилися.
І вона раптом усміхнулася, трохи розгублено.
— Слухай…а все ж таки — сказала вона тихо.
— А як тебе звати?
Він усміхнувся у відповідь.
— Олександр.
Вона кивнула.
— Ірина.
Імена прозвучали просто.
Але ніби закріпили щось між ними.
Він подивився на неї уважніше.
— Тобі личить море, Ірина.
Вона ледь усміхнулася.
— А тобі — тиша, Олександре.
Він тихо засміявся.
І це було легко.
Вони знову пішли далі.
Розмова текла сама.
Час зник.
Вечір опускався непомітно.
Світло змінювалося,
стаючи м’якшим, глибшим.
І разом із ним змінювалися і вони.
В якийсь момент вони відійшли трохи далі від людей.
Там, де берег був майже порожній.
Біля дерев’яного настилу, напівзасипаного піском,
стояла відкрита сумка.
Наче хтось залишив її тут поспіхом
і так і не повернувся.
Олександр нахилився, обережно відсунув край тканини.
— Тут шампанське, — сказав він тихо.
Він дістав пляшку.
Холодну.
Ніби вона тільки чекала, щоб її знайшли.
Ірина усміхнулася.
— Це вже точно знак.
Він подивився на неї.
— Будемо?
Вона кивнула.
І це рішення було правильним.
Наче вони обоє це відчули.
Вони забрали пляшку з собою
і повернулися ближче до води.
Ніч стала глибшою.
Вони сіли.
Ближче, ніж раніше.
Її голова опинилася у нього на плечі.
Його рука — обережно навколо неї.
І це було природно.
Вони ще трохи говорили.
Тихо.
Повільно.
А потім слова зникли.
Залишилося тільки море.
І їхній подих.
І тепло.
Вона не пам’ятала, коли заснула.
Лише те, що це було легко.
Без тривоги.
Без думок.
Вона прокинулася, коли світло вже змінилося.
Ранок тільки починався.
Небо ставало світлішим.
М’яким.
Вона повільно відкрила очі.
І відчула тепло.
Не тільки від піску.
На ній була його джинсова куртка.
Вона трохи усміхнулася.
І обережно піднялася.
Олександр теж прокинувся.
— Ми не відкрили шампанське, — сказала вона тихо.
Він подивився на неї, ще трохи сонний,
і усміхнувся.
— Значить, зараз саме час.
Вони сіли ближче до води.
Сонце повільно піднімалося.
Він відкрив пляшку.
Тихий звук розчинився в ранковій тиші.

—Ну що,за знайомство, —з посмішкою сказав він.

—Так,за перший схід сонця, —додала вона.
Вони зробили по ковтку.
І дивилися, як народжується день.
Без слів.
Бо вони вже були не потрібні.Вони залишилися десь там — до сходу сонця.