Шум, який не лякає

Море зустріло її не так, як вона очікувала.
Вона думала, що воно буде гучним.
Нав’язливим.
Можливо навіть трохи лякаючим — таким, що змушує відчути більше, ніж ти готова.
Але воно було іншим.
Шум хвиль не розривав тишу —
він ніби складав її заново.
Ритмічно.
Спокійно.
Майже дбайливо.
Вона зняла взуття ще на підході до пляжу,
сама не зовсім розуміючи чому.
Пісок під ногами був теплий, м’який,
і цей простий дотик раптом відчувся чіткіше, ніж мав би.
Вона зробила кілька кроків повільніше.
Потім ще.
І зупинилася.
Перед нею — вода.
Жива, рухлива, постійна.
Вона дивилася на хвилі,
як вони накочують і відступають,
і в цьому було щось дивно знайоме.
Наче так само рухалося щось всередині неї.
Просто раніше вона цього не помічала.
Вітер підхопив її волосся,
ковзнув по шиї, по плечах.
І цього разу вона не відмахнулася від нього.
Не сховалася.
Не закрилася.
Навпаки — завмерла на мить,
ніби дозволяючи цьому відбутися.
Її подих став глибшим.
І вперше це було не вимушено.
Вона просто стояла
і відчувала.
Без аналізу.
Без спроб зрозуміти, що “правильно”.
— Чому я нічого не відчуваю так, як інші?..
Це питання з’явилося знову.
Але цього разу воно звучало інакше.
Не як докір.
Не як вирок.
А як щось відкрите.
Наче відповідь десь поруч.
Просто ще не проявилась.
Вона зробила ще один крок вперед.
І ще.
Поки вода не торкнулася її ніг.
І в цей момент вона не відсмикнулася.
Лише вдихнула глибше.
Наче вперше дозволила цьому статися.