Початок

Малинове сонце поволі хилилося до землі, готуючись зафарбувати у власний колір розхристані хмари. У гаю голосно співав соловейко, відчайдушно закликаючи кохану до шлюбу. Від води тягнуло вологою, чувся неприємний дратівливий писк комарів. Для них лише починалася вечірня кровожерна учта. Проте на обридливих комах ніхто не звертав уваги, так само як і на романтичний спів дрібної пташки. Очі усіх присутніх були прикуті до дійства, що його влаштував парох Никодим. То був чорноокий та чорнокосий гречин, опасистий та голосистий, що знав читати і мав дужий голос. Тим голосом він щоденно служив при церкві, виголошуючи до невидимого грецького Бога прохання та молитви. Проте нині, за присутності кількох десятків новонавернених вірян, він виголошував геть інші слова. То було закляття проти нечисті, важке вербальне ярмо, що мало закувати її у міцні та надійні пута. Немає надійнішої зброї, аніж слово Христа. Вже самим лише згадуванням імені Ісуса, можливо приборкати потойбічників, як сам Він, за життя, виганяв з душ людей неситих демонів.

По закінченні обряду кілька дужих довговусих чолов’яг, у білих полотняних сорочках, підняли важку довгу скриню, що була уздовж та упоперек оперезана мідними смугами та поцяцькована шляпками цвяхів. Скриню причепили до довгого кам’яного болвана, який з чотирьох боків був прикрашений видом небесних сил: Дажбога, Перуна, Лади й Мокоші. Причепили надійно, прикрутивши до кам’яного стовбура язичницького ідола залізними дротами. А тоді, за допомоги коней втягли цю рукотворну споруду на широкобортий байдак, що стояв при березі. Човен аж присів у воді, коли на його дно лягла довга тесана кам’яна брила з причепленою дубовою скринею. Проте витримав і залишився стояти, коливаючись на дрібних хвилях Десни. Кілька дужих чоловіків зайшли у лодію, що стояла поряд, і узялися за уключини. Човен був скріплений з байдаком довгою міцною линвою. Ледве весла опустилися у воду, як човен рішуче поплив від берега, на глибочінь. Кодола натяглася, напружилась і повільно потягнула за собою байдака. Люди залишились на березі, напружено спостерігаючи за дійством, що вже йшло до фіналу. Попереду усіх, ступивши ногами у воду, стояв панотець Никодим. Він здійняв руку, випростав її перед собою, і, тримаючи у п’ястку срібного хреста, мовив:

– В ім’я Отця, Сина і Святого Духа, заклинаю тебе, нечисть: най залишишся ти навіки там, де ми тебе поховаємо! Амінь!

І парафіяни згуртовано, ніби водночас набравши у груди повітря, озвалися багатоголоссям:

– Амінь!

Усі уважно спостерегли, як обидва човни виплили на саму середину Чортория і завмерли, проте лише на мить. Течія повільно зближала їх один до одного, аж поки борти човнів не вдарилися один об одного. Двійко чоловіків зачепили байдак гаками, а третій, перебрався на нього і заходився сокирою довбати дно. Чулися глухі удари, човни слабенько хиталися на хвилях. Ніхто не мовив жодного слова, усі – на березі і у човні – гейби заніміли, ніби їм забрало голос. Лише напружено придивлялися до чоловіка, котрий активно довбав та довбав дерево. Зрештою він покинув тую справу, вочевидь зрозумівши, що досяг мети. Тож просто перебрався на човен, а його товариші відпустили борти байдака. Той одразу почав віддалятися, рушаючи услід течії, що невпинно тягла його до гирла Десни. Було помітно, як човен важчає, набираючи у корпус води. З пробитого сокирою дна плинув справжній фонтан, а байдара повільно опускалася донизу.

Минуло зовсім небагато часу і човен почав зачерпувати воду, в той час як краї його бортів раз у раз торкалися рівного плеса річки. Минула мить і човен клюнув носом, пірнув, востаннє здригнувся і каменем пішов на дно. Адже і сам тримав в собі камінь – довгий та важкий, з витесаними з чотирьох боків обличчями.

В човні почувся звук – веслярі зітхнули з полегшенням. Від берега також долинув звук: то люди, котрі німотно спостерігали за обрядом, враз загули, засміялися, втішені фіналом дійства. А панотець побожно перехрестився і тихо мовив, дивлячись у небо:

– Господи! Дякую тобі за допомогу. Спекались нарешті. Відпишу листа митрополиту, що з Божою поміччю ми це зробили.

***

– Ще по останній і рушаємо, – мовив Степан Миколайович і рішуче потягнувся до пляшки.

Як капітан, він уповні користувався усіма своїми правами. Міг карати та милувати, нагороджувати та позбавляти платні. Тож саме він – капітан баржі «Нахимов» – сам-один міг вирішувати, скільки можна випити на роботі. Степан Миколайович відповідав за корабель і за усю свою команду. А маючи чималий досвід та знайомства, ніколи не боявся, що його упіймають напідпитку. Баржа то не рибальська «моторка» – річковим інспекторам до неї зась. Тим більше, що у власника баржі усе скрізь схоплено.

Сьогодні у команди стояло лише одне завдання: знайти та підняти на борт баржі пару древніх морених дубів, що не знати коли впали у воду. За віки деревина перетворилася на залізо, яке ще не кожна фреза візьме. Таке дерево було на вагу золота – з нього робили найдорожчі меблі, що не боялися часу і з роками лише зростали в ціні. Люди розуміються на цьому, і на морений віковічний дуб завжди є попит. Власне, саме на цьому і заробляв власник баржі – збував матеріал за кордон, отримуючи натомість тверду валюту. Капітана та екіпаж не обижав, платив вчасно і щедро. Головне – аби вони не лінькувалися, не припиняли своїх пошуків. Десна – то просто джерело мореної дубовини, надійно схованої під мулом. Від Новгорода-Сіверського і до самого Чортория можна шукати і знаходити, знаходити і піднімати, піднімати і вигідно збувати.

Команда баржі була невеличкою: капітан, помічник, моторист та матрос. А ще водолаз, якого наймали за потреби. Обов’язки кожного були твердо розписані, а тривале товаришування допомагало розуміти одне одного з погляду.