II

— Тьфу ти!

— Назад! — кричить Андрій, намагаючись розгледіти щось.

Підстава? Але звідки? І куди машина зникла?

— Всередину лізь!

Весь бордовий від гніву, Вітя повернувся. Дверима гепнув, сів за кермо.

— Ну це ж не мені одному побачилося, мужики? Це що було?

— Не одному побачилося. Чого вибіг? А якби стріляли, то що, кранти нам?

— Але ж ну! Прямо на нас!

Вітю наче заклинило. Тремтить, головою сіпає.

— Та я б сам кранти зробив кому завгодно за цю «Беху», Вітю, — обізвався Петя. — А куди вони поділись? Ти не бачив тачку попереду, як вона перла?

— Не бачив нічого.

— Так, Вітя, ти назад, я за кермо. Ну що ти так дивишся? Адреналіну хапанув — видихни. Я поведу.

Водій не сперечався з Андрієм. Повагався трохи, правда, цигарку дістав лише з другого разу — пальці не слухалися. Сів біля Петі позаду, зрештою.

— Ще й гівна понабирали цього! — пустив він з рота струмінь диму та й собі задивився на таємничий трикутник. Той ледь помітно виблискував крізь щільний коцик.

— Чуєш, а у тебе пропозиції кращі є? — спитав Петя. Видно було, що лобу його дісталося добряче. Теж злиться, а тут товариш під руку потрапив.

— Цим гівном, друже, ми розплачуватися будемо. Заспокойся, — втрутився у розмову Андрій. — Жабі напишіть, що ми о дев’ятій заїдемо. Без звуку йому маяк пустіть. Дрихне.

Він поправив дзеркала заднього виду під себе, рушив.

— Чортівня якась...

Петя погладжував шишку на лобі.

Вітя протер очі. Поклав одну з картин на вкрите дзеркало. Подумав трохи. Дочекався, поки авто набере швидкість. А потім витягнув різко той трикутник і замахнувся, щоб у відкрите вікно викинути.

— Гей, ти що, ти що?!

Петя перехоплює руки напарника, все відбувається швидко.

— Відпусти, я краще викину, викинути треба!

«БМВ» не зупинявся. Набирав швидкість.

— Так, заспокоїлися обидва! Що ви там творите?! — гаркнув Андрій.

— Від дзеркала позбутися треба. Я відповідаю! Символи бачили? На ньому?!

Вітя завівся. Все намагається витягнути антикваріат із чіпких рук Петра.

— Бляха-муха… Ну надряпано щось. І? Перестань тягнути!

— Такі дзеркала прокляті! Форма, вигляд — один хрін усе ясно. А тут — мітка! Ясно?

— Яка в задницю мітка? Ти зараз пішки підеш!

Петя витягнув шию, губу прикусив. Бува, щось додати чи зробити захотів, як раптом у Андрія задзвонив мобільник.

— Та позатикайтеся вже! Вітя, заспокойся, ніхто нічого не викидає! Тихо! — велів водій, натискаючи на кнопку із зеленою трубкою.

Це була дружина.

— Так, мала, слухаю.

— Андрію, а ти куди це пролетів повз нас?

Декілька секунд мовчання.

— В сенсі?

– «БМВ»... як його, Віті. І ти сидиш позаду. Дивишся у вікно, я махаю тобі з лоджії. А у тебе лице недобре, блідий увесь. Що сталося, чого ти ще не вдома?

Холодними пальцями він вимкнув радіо.

– Надь, алло! Надь, кого ти бачила? Хто їхав, ще раз повтори!

Попереду – небезпечна ділянка. Аварій тут стільки постійно... Андрій пригальмував і дав убік, коли побачив фари позаду. На повороті якраз.

Втім, це був усього лиш автобус.

Проковтнувши гірку слину, Андрій ледь не закричав у телефон:

– Ми не проїжджали ніде, Надь! Нікуди не виходь, чекай мене! Я скоро!.. Алло... Надя... Алло!

Бувало інколи, що зв’язок ловив погано на виїзді з міста. Та ще й погода яка.

– Що там сталось, старий? – затривожився Петя, на мить забувши про Вітю. Той теж затих.

– Рухи нездорові якісь, біля хати моєї чекають, походу. Надя дзвонила, типів дивних бачила на тачці.

– По домах, отже, не варіант.

– Ну от зараз ти нагнітаєш, Петь. Може, такі ж їхали, як ми. А твоя й злякалася трохи. Га, Андрюх?

Хотілося вірити у слова Віті. Він полишив уже спроби викинути дзеркало, хоча все ще стискав його.

Все може бути. Додзвонитися б до Надії.

А позаду з пітьми знову винирнула машина. Сліпить, миготить; моргнеш — а немає вже нічого. Сніг тільки.

Він відчув, як стиснулися м’язи спини. Аж шия заболіла.

Тривога.

І «беха» позаду. Судячи з усього — така ж, як у них.

— Андрюх, а не «пасуть» нас?

Чоловік зробив небезпечний маневр. За таке й права забирають.

Убік, уперед. Через метрів сорок — різкий поворот на одну з лісових доріг, зовсім недалеко біля в’їзду до Чернівців. Андрій втупився у дзеркало заднього виду. Схоже, «хвіст» дійсно був. Це вже досвід говорив.

— То зникають, то з’являються. Я петлю зараз зроблю і відстануть, доки до міста доїдемо.

— І хто це може бути? — нервував Петя.

— Чудеса зимові, — похмуро відповів Вітя. — Пацани, треба дзеркало кинути. Воно біду притягує, я серйозно.

— Так, Вітя, ти ще раз про те довбане скло мені щось скажеш — я тебе висаджу. Не до цього! Бабло треба, так ще й херня якась твориться! Ви хоча б з розуму не сходіть!

Не на жарт Андрій перелякався, почувши голос Наді. Він знав її — дружина не жартувала та не розігрувала. І підсліпуватою не була — тобто тачку Віті розрізнити могла…

Але щоб переплутати людей... Чорт.

«БМВ» втискалася в сніги, колеса розкидали навкруги біле болото. Пробивали собі шлях крізь нічне узлісся. Тут траса недалеко — фари вимкнули і вперед. Місця вже не дикі.

Поворот. Трохи газу — і знову на промерзлому асфальті. Педаль у підлогу. Стрілка спідометра підкинулась ближче до сотні. Інших машин практично немає.

Голова розколюється, усі думки — як омлет на пательні. Упереміш. Надя, мертвий дід у хаті з грибком, паніка Віті. Переслідувачі...

Мислення обірвалося, як тільки він знову побачив позаду «БМВ». Тепер — ближче. Машина ковзала снігом, без жодного звуку.

— Не гальмуй, Андрюх, тисни!

Петро дістав пістолет.