I

   Цю історію я хочу присвятити Страшно Цікавій Каті.
   Дякую за твою працю та любов до жанру!

  Її також можна прослухати на YouTube. Знайти можна за назвою, або за моїм прізвищем. Пряме посилання тут не можу надати, оскільки воно буде не клікабельним, і Ви не зможете перейти на відео.

   Дякую за Вашу увагу!
   Приємного читання  
 

— Он ця хата.

Чорний «БМВ» тихо зупинився, не доїжджаючи до іржавих воріт. Андрій був тут на днях, оглядався. Тихо все. По сусідству — покинута хата. А з іншого боку — халупа, де, мабуть, пенсіонери живуть.

Туман розбивав шматки снігу об лобове скло. Грудневий вечір душив хуртовиною.

За кермом Вітя. Він вимкнув фари та примружив очі, намагаючись розгледіти потрібне подвір’я.

— Робимо швидко, без зайвих рухів. Петь, це тебе стосується.

— А чому відразу я? Все ніштяк.

— Спершу побалакаємо. Під ствол діда поставимо — обхезається, усе сам віддасть. Навколо дивись, щоб ніяке западло від старого не впало.

— Порядок буде, не кіпішуй.

Ну-ну. «Не кіпішуй». А потім проблеми розгрібати через запальний характер Петра. Бувало вже.

— А в хаті темно. Спить вже, чи що?

Вітя вимкнув пічку, бо стало гаряче.

— Та зараз розбудимо, — буркнув Петя, клацнувши запобіжником свого «ПМ».

Андрій зітхнув.

— Мужики, — тихо знову почав свою пісню Вітя, — з цінностями обережно. Вони тут недобрі.

— Не каркай під руку, екстрасенс, бляха!

Петя посміхнувся.

— Досить балакати. Вітя, сиди тут пильнуй, не накручуй. Петь, пішли.

Андрій та Петро вийшли з машини та опинилися посеред глухого провулку. Ліхтарі тут ще з часів війни не працюють. Хати ніби в землю повростали, сніговою ковдрою прикриті. Чим довше дивишся — тим більше сумнівів, чи є тут бодай одна жива душа.

В далині виє собака. Стукається об рейки потяг. Метрів двісті вперед — і кінець міста, відкрите поле.

Неприємна місцина, словом. Та ще й Вітя зі своїми повір'ями.

Він із села сам. Під Чернівцями виріс — бабка його щось типу ворожки. От глянеш, послухаєш — так нормальний, здоровий пацан. А інколи як почне, то хоч вуха затикай. Забобонний жахливо.

Чернівці, мовляв, на землі поганій побудовані. Села навколишні — особливо. Щось про духів ще казав. Поселяються ті у меблі та предмети різні, що для людини можуть бути цінними. І чим халупа старіша — тим, мовляв, гірше. Багато там нечисті заселяється у барахло всіляке.

Андрій же ставився до цих тем просто як до причуд свого друга. Ну побалакає, пар випусте, та й перестане. Не вперше.

Сам Андрій вийшов на волю восени. У голові весь час тримав те, що дізнався від одного арештанта, з ким частенько перекидався в карти.

Грав і виграв. Багато. Половину боргу опонент відплатив валютою одразу ж. А в додаток — поділився історією про Генріха Борисовича Ріхтера.

Той, буцімто, роками працював у відомому столичному музеї. Справжній експерт зі старовини, на виставки за кордон постійно їздив. Казали, добре себе почував на початку нульових. Піднявся швидко на каламутних темах з антикваріатом.

А потім зник він разом із частиною музейних експонатів… Гучна справа була, Андрій чув про неї. Розчинився тоді Генріх Борисович.
Пройшло двадцять років — його впізнали аж під Чернівцями. У хаті старій живе під новим іменем, окуляри й бороду носить.

— Я відповідаю. Це Ріхтер київський. Сам бачив якраз перед посадкою! У мене мамка під Чернівцями. Я виставити його сам думав. Але вже не встиг. Кажу тобі конкретно!

— І не говорив нікому іншому? — з недовірою уточнив тоді Андрій, перемішуючи колоду карт пальцями лівої руки.

Гра — давня пристрасть. Звичка, що не раз до біди доводила. А не відмовишся від неї так просто.

— На таку ситуацію й тримав інфу, ну. Бери наводку як залишок, і ми в розрахунку. Це не фуфло.

Вірити худому рецидивісту не хотілося. Однак Андрій не був кровожерливим. Грати любив радше заради цікавості, ніж серйозно. То й прийняв інформацію.
А сьогодні ситуація склалася так, що вибору немає. Гроші потрібні. Сильно. Хочеш чи не хочеш, а надію покладатимеш навіть на казки зараз.

Чоловіки увійшли на подвір’я, що виглядало занедбаним. Хвіртка похилилася, у вікнах світла немає. Сніг не прибраний — по щиколотки. Припорошило сильно, але виїмки таки помітні. Ледь видимі. Петя би й не побачив, а от Андрій зупинився.

Проходив тут хтось. Дві пари взуття можна розрізнити. Однак це точно не сьогодні було.

Кивнув напарнику. Той насупився. З кожним кроком у напрямку дверей сумніви зростали на серці.

Петя підійшов до вікна, зазирнув усередину обережно, намагаючись розгледіти бодай щось, окрім пітьми та шматків старих газет, якими хтось обклеїв потріскане скло.

Ну і дира.

— Пусто, походу, — тихо озвучив він.

Як тільки Андрій збагнув, що двері не зачинені, опустив невеличкий лом та напружився ще більше. Ну невже ця тема — порожняк?

Скрипнуло. Увійшли, дивлячись під ноги.

Сіро всередині. Зимно. Розкидані речі в коридорі, а ще запах стоїть характерний.

І все одразу зрозуміло.

Андрій дістав пістолет. Напарник зробив це раніше. Пилюка у носі, дух чужої смерті. Стіни коридору й стеля — в краплинах рідини.

Хатину Ріхтера пожирає грибок, а ще її перевернули догори ногами. Навіть шпалери обірвали. На підлозі на кухні — уламки посуду.

Сам Генріх Борисович лежить біля дивана свого із целофаном на голові. Поряд — шнурок.

Мордували старого. Судячи з вигляду — недовго. Чи то не витримав дід, чи нападники перестаралися. Якби ж Ріхтер усе їм сам видав, то стали б вони такий безлад робити?

— Наводка твоя палена, — шепоче Петя очевидне.

Андрій тільки зуби зціпив.

Невідомі шукали. Вкрай уперто це робили. Дошки зривали, відсували радянські меблі.