Розділ 6

Темрява в тунелі була абсолютною, такою, що тиснула на очі, змушуючи їх сльозитися. Повітря було затхлим, важким від пилу та запаху сирої землі. Орест повз першим, розчищаючи шлях своїм пораненим тілом, відчуваючи, як гострі камені дряпають шкіру, а кожен рух віддається пекучим болем у нозі, де пазурі Хранителя залишили глибокі рани. Кров сочилася, змішуючись із брудом. За ним Влад, ледь чутно сопучи, тягнув напівпритомного Михайла. Важкий уламок скелі, прикутий до ноги брата, чіплявся за кожен виступ, перетворюючи їхній підйом на справжні тортури.

– Ще… ще трохи… – хрипів Орест, більше для себе, ніж для інших. – Мусимо… вибратися…

Знизу, з покинутого святилища, долинав приглушений рев Хранителів – лютий, розчарований. Час від часу до нього домішувався глибший, вібруючий гуркіт, від якого тремтіли стіни вузького лазу. Третій Голос був поруч, і його гнів відчувався майже фізично.

Михайло іноді приходив до тями, починав метатися, бурмотіти щось незв'язне:

– Вони бачать… крізь землю… Очі… тисячі очей… Палаюче колесо… Не дивіться!..

– Тихо, Мішо, тихо, – намагався заспокоїти його Влад, його голос зривався від напруги. – Ми майже нагорі.

Нарешті, після того, що здалося вічністю, Орест відчув подув свіжого, хоч і холодного, повітря. Він просунув голову вперед і побачив клаптик сірого вечірнього неба, затягнутого хмарами. Вихід. Він був вузьким, ледь помітним отвором серед коріння старого дерева, що вчепилося в кам'янистий схил Лисої гори, значно нижче від проклятої каплички, але все ще на її небезпечних схилах.

Зібравши останні сили, Орест вибрався назовні, намагаючись не закричати від болю, коли поранена нога вперлася в землю. Він простягнув руки Владу, допомагаючи йому витягнути Михайла. Утрьох вони звалилися на мокру траву, важко дихаючи, брудні, скривавлені, але живі. Тимчасово.

Свобода пахла вогкою хвоєю та прілим листям. Але це була небезпечна свобода. Вони все ще були на Лисій горі, а ніч стрімко наближалася.

Орест оглянув свою ногу. Рани були глибокими, кровоточили. Потрібно було негайно їх обробити, інакше… Він не хотів думати, що буде інакше. Влад теж був не в кращому стані – численні садна, розірваний одяг, на обличчі застиг вираз шоку та виснаження. Але найбільше турбував Михайло.

Брат лежав на землі, його очі були широко розплющені й дивилися в нікуди. Він тремтів, незважаючи на відносно теплу погоду. Уламок скелі на його нозі виглядав як моторошний символ їхньої неволі.

– Михайле, – Орест обережно торкнувся його плеча. – Мішо, ти мене чуєш?

Брат повільно повернув голову. Його погляд був каламутним, розфокусованим.

– Оресте? – прошепотів він. – Це ти… чи сон? Вони сказали… я засну назавжди… у темряві… де співають зірки… чорні зірки…

– Я тут, брате. Я справжній, – Орест намагався говорити якомога спокійніше, хоча серце стискалося від болю, бачачи стан Михайла. – Ми вибралися. Але нам треба йти.

– Йти… куди? – Михайло раптом сів, його очі знову наповнилися жахом. – Вони скрізь! Хранителі Угоди… вони чують кожен наш крок! А Він… Він чекає! Третя Ніч… вона вже тут! Годинник на вежі… б'є тринадцять…

Влад зблід.

– Годинник на вежі? У Звонові немає вежі з годинником.

– Він марить, – тихо сказав Орест. – Те, що вони з ним зробили… зламало його. Потрібно знайти укриття. І спробувати звільнити його ногу.

Орест розірвав рукав своєї сорочки, намагаючись перев'язати рани на нозі. Влад тим часом оглядав уламок скелі, прикутий до Михайла.

– Цей ланцюг… його не розірвати без інструментів. Може, спробувати відбити сам камінь, зробити його меншим?

– Треба спробувати, – погодився Орест. – Але спочатку – безпечне місце. Ми не можемо залишатися тут, на відкритому місці.

Вони рушили вздовж схилу, намагаючись триматися під прикриттям дерев. Михайло плентався, спираючись на Влада, його нога з каменем залишала глибоку борозну на землі. Він час від часу зупинявся, прислухаючись до чогось, що чутно було лише йому, і бурмотів уривки фраз про «місто під землею», «очі в стінах» та «пісню, що зводить з розуму».

– Він казав, що вони йому щось показували, – згадав Влад. – Якісь видіння. Можливо, це не просто марення? Можливо, частина цього… правда?

– Навіть якщо й так, – похмуро відповів Орест, – це нам зараз не допоможе. Нам потрібне укриття. І план.

Сонце вже майже сховалося за горизонтом, кидаючи криваво-червоні відблиски на верхівки дерев. Тіні ставали довшими, густішими, перетворюючись на химерні, рухливі постаті. Ліс оживав звуками – тріском гілок, шелестом листя, далеким криком нічного птаха. Але серед цих звичних звуків Оресту здавалося, що він чує й інші – тихе, ритмічне співання, що долинало з боку каплички. І низький, ледь вловимий барабанний дріб. Хранителі готувалися до ритуалу.

– Туди, – Орест вказав на невелику ущелину між скелями, густо зарослу кущами. – Можливо, там знайдемо якусь печеру чи навіс.

Вони обережно пробралися крізь зарості. Ущелина виявилася неглибокою, але в кінці неї, під нависаючою скелею, виднілася невелика печера – радше глибока ніша, але достатня, щоб сховати їх трьох від сторонніх очей.

– Кращого не знайти, – констатував Орест, опускаючись на землю. Нога нестерпно боліла. – Владе, допоможи з Михайлом. Треба спробувати розбити цей камінь.