Глава 14

Гілки кущів боляче хлистали її по обличчю, а вона прагнула вчепитися за щось, щоб зупинитися. Нарешті, їй вдалося схопитися за коріння якогось дерева і вона спробувала вибратися. Джул розуміла, що сили в руках немає, тож без сторонньої допомоги їй це не зробити. Вона спробувала закинула ногу на виступаюче з-під землі коріння, вимите водою, певно, якогось сторічного дерева, але всі спроби виявилися марними.

Дін з’явився дуже вчасно та допоміг їй вибратися з багнюки.

-Ти ходяча катастрофа, Джуліано! – мовив він, підтримуючи її рукою. – Постійно вляпаєшся в якусь історію…

- Ніби мене ростили для того, щоб місити багнюку серед цих лісів, - буркнула дівчина, відчуваючи, що змерзла.

- Давай вибиратися! – мовив Дін і, взявши її за руку, повів за собою. – За тобою потрібно постійно наглядати…

- То наглядай! – фиркнула вона у відповідь. – Ти вже був у таких ситуаціях, в таких умовах, тож логічно, що ти не втрачаєш сили духу! А для мене все це нове і незвичайне! Я в житті не була такою брудною та такою безпорадною!

- Ти тримаєшся доволі непогано! Думав, істерик буде більше…

Вони підійшли до валіз та сумок. Дін відпустив її долоню і взяв сумки.

- Залиш ось ці! Я теж не безрука!

- Гаразд! – мовив він і поставив декілька сумок на мокру землю.

Йшли вони доволі довго, поки Дін не вказав на якісь зарослі.

- Схоже, печера! Якщо вона виявиться нормальною, заночувати зможемо тут! – промовив він і поклав речі. – Почекай тут, а я подивлюся чи підходить вона для ночівлі…

- Ти збираєшся залишити мене одну? – здивовано зойкнула Джул.

- Гадаєш, в таку зливу хтось виявить бажання нападати на тебе?

- Не знаю, але ризикувати не будемо. Тож вирішено, ми йдемо разом!

- Злякалася, Хілтон?

- Думай, що хочеш, але я не залишуся наодинці і на декілька хвилин…

- Гаразд! Ходімо разом, боягузка!

Джул закотила очі під лоба і нещиро усміхнулася йому в спину. Нехай думає, що забажає, їй все одно! Головне, щоб він не залишав її наодинці зі стихією, папуасами чи дикими звірами.

Печера виявилася невеликою, але був прохід далеко вглиб. Дін опустив речі на землю і дістав ліхтарик.

- Подивимося, що там далі?

- Навіщо це, Діне? Ми ж можемо спокійно розміститися ось тут…

- А поганяти кажанів?

- Що?

- Жартую, їх тут немає! Не трясися!

Джул фиркнула і кинула сумки на землю.

- І довго нам йти, жартівнику?

- Потрібно пересвідчитись, що там немає ніяких сюрпризів та несподіванок…

- Ти про що? – запитала дівчина, відчуваючи, як тіло починає тремтіти, чи то від страху, чи від холоду.

- Ходімо, Джуліано Хілтон! Потрібно ж когось буде сгодувати ведмедям?

- Ведмедям?

- Жартую, ведмедів тут точно немає!

- Ага! Вирішив познущатися зі змерзлої та заляканої дівчини? Це так по-чоловічому!

Дін фиркнув.

- Це ти злякана дівчина? Неймовірно! Я коли тебе вперше побачив, ти була досить напористою та впевненою в собі особою! А щоб зважитися на цю поїздку до Папуа –Нова Гвінея треба неймовірну витримку. Я думав, ти здасишся вже в перший день!

- Рада, що не виправдала твоїх очікувань! – усміхнулася Джул.

Оце так репліка? Всі інші зазвичай, шкодують, що не виправдали очікувань кого-небудь, а не радіють цьому. Неймовірно!

А Дін ступав далі, підсвічуючи собі шлях ліхтариком. Десь далеко почувся шум води. Дін зупинився і прислухався.

- Що це? – тихо запитала Джуліана.

- Не знаю, але схоже це не дощ!

- Невже в печерах може бути вода?

Дін усміхнувся.

- Так, підземні озера або річки…

Джул просунула свою руку в його долоню і чоловік міцно її стиснув. Далі вони йшли разом, тримаючись за руки. Поки не вийшли в отвір, який закінчувався обривом. Дін спокійно підійшов до кінця проходу.

-Ти куди?

- Хочу подивитися, що там внизу.

Джул ступила слідом за ним і спрямувала погляд вниз. Дівчина зойкнула від побаченого. Внизу було велетенське озеро з чистою кристальною водою. Вид з кручі виявився просто казковим. Від такої кількості прозорої води було досить видно, щоб побачити обриси підземного озера, розташованого в печері, яке здалося Джуліані, химерною старовинною водоймою зі стародавніх історичних міфів.

- Боже мій! Як тут гарно! - прошепотіла дівчина.

- Не бажаєш скупатися? – запитав Дін, підійшовши ще ближче до краю обриву, і подивився вниз. – Тут можна гарно попірнати....

- Трохи несподівана заява для такої розсудливої людини, як ти, не знаходиш?

- Це дає свою частку адреналіну в кров!

- Твої рідні, певно, святі люди? Можна уявити, скільки сивого волосся....

Джул вражено розкрила рот і замовкла на півслові, миттєво зрозумівши, що Дін стягує з себе одяг. Інстинкт змусив її кинутися до нього і протягнути руку, щоб схопити, але вона запізнилася, чоловік стрибнув вниз. Джуліана зойкнула і кинулася до краю обриву, як раз в той момент, коли його сильне, натреноване тіло, майже безшумно зникло під водою. Минуло кілька секунд .... хвилина .... Джул терпляче чекала, але Хейліс не спливав. Вона обхопила себе руками, намагаючись зупинити тремтіння, мимовільне, жахливе тремтіння. Ідіот чортів! Вона знову і знову обвела переляканим поглядом поверхню води, але чоловіка ніде не було видно.

- Діне! Хейлісе! Господи, Діне!

До горла підступив ком, на очі навернулися сльози, голова почала гарячково шукати вихід. Але ось поверхню води пішла колами і Дін виринув. Нарешті! Джул перевела подих, але тепер на зміну відчаю і жаху, прийшов гнів, всепоглинаючий все на своєму шляху гнів. Вона на секунду позбулася дару мови, ледь він повернув голову в її сторону. Вода невеликими цівками стікала з його волосся, але обличчя світилося підлітковою урочистістю.