Глава 21

Джуліана пішла за жінками до стада верблюдів. Деякі з них, нахилившись, щось там робили під верблюдами. Джул підійшла до однієї з жінок і почала спостерігати за діями арабки зі сторони. Та щось там вовтузилася під животом верблюдиці. Жінка щось чаклувала й молоко потроху потрапляло у відерце.

Дін повільно взяв її за лікоть і підвів до однієї з тварин.

- І що мені далі робити?

- Стискаєш ось це і підставляєш відерце, щоб молоко не потрапляло на землю, - пояснив чоловік.

- Яку з них?

- Тобто?

- Ну, їх тут чотири. Як мені знати, яку з них доїти?

- Так доїти потрібно всі чотири…

- Ти жартуєш, любий? – Джул озирнулася на жінок, які доїли верблюдиць. - Я щось не помітила, що у них чотири руки?

- До чого тут чотири руки? – усміхнувся Дін, витираючи вим’я верблюдиць вологою ганчіркою.

- А як же мені доїти їх?

- По черзі, люба, по черзі…

- Смішно! – фиркнула Джул.

Смикнувши верблюдицю за дві дійки, Джул підставила відерце, але і краплі молока не потрапило до відеречка.

- Може це верблюд? – підняла вона на Діна свої блакитні очі.

Дін розсміявся і вказав на жінок.

- Джул, їх не смикати потрібно, а здавлювати й тягнути донизу.

- А вона мене не вдарить ногою, бо так тупцяється на місці, що аж страшно стає?

- У неї зв’язані ноги, люба!

- А я дивуюся, для чого їй зв’язали ноги? – усміхнулася Джуліана.

А до них підійшла одна з жінок й мовчки показала, як потрібно доїти верблюдицю. Джул повторила за жінкою і декілька капель молока потрапило у відро.

Джуліана підняла на Діна очі, які світилися щастям, а він лише усміхнувся.

- Ось бачиш, ти молочника, кохана!

Звичайно він її перехвалив, оскільки видоїти верблюдицю їй так і не вдалося. Руки швидко оніміли й шкіра наситилася неприємним запахом, тож Джул поставила відерце з молоком і розігнулася.

- Більше не можу! – прошепотіла вона, виставивши брудні руки перед собою.

- Ну, тепер я спокійний, Джуліано! Адже, якщо потрапимо в якусь халепу, ти не даси нам загинути!

Джул довго мила руки, натираючи їх кремами, але неприємний запах, здавалося, в’ївся в шкіру.

- Говорять, ти допомагала жінкам з верблюдицями? – за спиною виник Зейд.

Джул закотила очі під лоба й поглянула на юнака.

- І?

- Такі, як ти, не повинні гнутися від такої роботи…

- Та невже?

- Так! І якби ти була моєю дружиною, ти б жодного разу не сідала доїти верблюдиць…

Він що, підбиває до неї клинки? Нічого собі фруктик!

- Мені приємно, що ти так думаєш, але я сама погодилася спробувати подоїти верблюдицю. Тож не бачу сенсу співчувати мені й обіцяти золоті гори!

- А ти колюча!

- То ти місцевий Дон Жуан?

- Хто?

Джул махнула рукою.

- У тебе наречена є?

- А навіщо вона мені?

- Для того, щоб ти не лип до заміжніх жінок! – фиркнула Джул й пішла до свого намету.

Але серед ночі вона прокинулася від того, що десь арабською мовою лаялися чоловіки, видавали жахливі звуки верблюди і завивав якийсь звір. Поряд спокійно та міцно спав Дін, тому Джул повернулася на іншу сторону й притулилася до чоловіка. Дін уві сні щось пробурмотів і притягнув дружину у свої обійми. Й знову засопів.

Чому Зейд вирішив позалицятися до неї? Невже вона дала для цього привід?

Вона згадала свою першу зустріч з ним і усміхнулася. А перед очима спливло здивоване обличчя Зейда, коли вона зняла хустку. «Ви та ваш супутник не схожі на жителів пустелі, тож щось або когось тут шукаєте?»

Джул завмерла.

Що він мав на увазі? Хіба він не міг запитати, чи не заблукали вони? Та він прямим текстом запитав кого вони шукають. Він щось знає. Дідько, Зейде! Завтра я тебе допитаю!

Ранок видався прохолодним, тож Джул закуталася в теплу кофтину й вийшла з намету. Зейд і декілька юнаків пенали м’яч ногами в піску.

Джул направилася до них, але юнак, навіть, не поглянув у її сторону. Певно, образився!

- Зейде, можна тебе на хвилинку? – запитала вона.

Юнаки зупинилися й повернули голови у його бік. А м'яч повільно підкотився і зупинився біля її ніг.

- Ми зайняті, невже не видно? – буркнув він. – Зранку я не налаштований на душевні бесіди!

Ах так? Джул примружила очі й зняла з голови шпильку, яка тримала волосся в пучку. Розмахнулася й увігнала її у м’яч хлопців. Від несподіванки ті завмерли на місці, спостерігаючи, як їх іграшка повільно спускає повітря.

- Все, Зейде, іграшка зламалася, тож у тебе з'явилася вільна хвилинка!

- Ти божевільна? – гаркнув він. – Як твій чоловік з тобою справляється? Що ти наробила?

- Мені потрібно з тобою поговорити…

- Нам немає про що говорити, зрозуміла? – рявкнув Зейд і, розвернувшись, пішов геть.

Джул кинулася за ним слідом.

- Та зачекай ти! Мені не зовсім зручно бігти за тобою…

- То не біжи!

- Мені потрібно у тебе дещо запитати…

Зейд зупинився й повернувся до неї обличчям.

- Скільки я маю повторювати, щоб ти зрозуміла, що я не бажаю з тобою розмовляти?

- Господи! Ти поводишся, як дитя, в якого забрали іграшку!

Зейд злісно вилаявся, а потім окинув її злобним поглядом.

- Це я дитя?

- Так!

Він окинув її зухвалим поглядом і Джул відчула, що він готовий накинутися на неї й довести свою зверхність над слабкою жінкою.

- Якщо спробуєш торкнутися мене, я другу свою шпильку, увіткну тобі в око!

Зейд на секунду остовпів.

- Я не розумію, як твій чоловік справляється з тобою?