Глава 17

Їхати вдень не зовсім зручно, а оскільки виходу немає, то Джул, зціпивши зуби, мовчала. Від’їхавши на доволі величезну відстань, Дін спустився з верблюда й допоміг Джуліані. Поки вона пила воду з пляшки, він встиг обв’язати своє обличчя білою тканиною так, щоб видно було лише темні очі. Сонце нещадно смалило шкіру, тож це був єдиний спосіб вберегти її від опіків.

А потім теж саме, він зробив і з обличчям Джуліани.

- Ти нагадуєш мені якогось принца пустелі, - розсміялася дівчина. – А я, як ніби, твоя полонянка!

- За полонянками так не доглядають….

- Та невже?

- Їх кидають поперек сідла на верблюда й завозять якомога далі від пронирливих поглядів.

Дін взяв верблюда за повідець і повів по червоно - оранжевому піску. Джуліана повільно пішла слідом.

- Діне, Фахрійя бачила Солейлу…

- Де?

- У них, схоже, від високої температури закипів мотор, тож вони зупинилися в їх поселенні. Переночували, а оскільки за ніч мотор охолов, то рушили далі.

- У кого це, у них? – здивовано запитав він, струшуючи пісок з високих черевиків.

- Вона була в машині з жителями якогось королівства Рос-аль…

- Рас-аль-Хайма?

- Так….

- Не зрозумів?

- Що саме?

- Що спільного може бути у принцеси Дубай і чоловіків з іншого королівства?

- Не знаю, але в машині з нею були чоловіки з цього королівства. Це Фахрійє сказав чоловік…

Він здивовано окинув її поглядом.

- А Брюс?

- Його не було. В машині його не було…

- Я вже нічого не розумію! А де ж тоді Брюс?

- Не знаю. Про те, що його не було в машині мені говорить вже друга людина …

- Я вже нічого не розумію! Куди поїхала Солейла і як з усім оцим пов'язаний Брюс?

- А я?

Він повернувся до неї обличчям і здивовано підняв брови.

- А що з тобою не так?

- Ну, якщо ти забув, то мене намагалися вбити? Яке відношення, до всього цього, маю я?

- Я не знаю! Та мені здається, що тут щось не так! Щось дуже важливе ми пропустили або не помітили.

- Ми ж, ніби-то, хочемо допомогти? Чому від нас хочуть звільнитися?

- Не знаю! Мене бентежить одна думка. Якщо Солейла втекла і Брюс не має ніякого відношення ні до її викрадення, ні до її втечі, тоді куди він зник з палацу?

- Уявлення не маю, але мені здається, що щось тут не так! Можливо, я чогось не розумію, але чому вбити хочуть саме мене? Якщо дивитися з незалежної точки зору, то для нашого знешкодження слушно було б в першу чергу усунути таку перешкоду, як ти. Я одна шукати ні Брюса, ні Солейлу не стану… Та полюють на мене!

- Дивно! Ти права! Я чомусь, навіть, не дивився на це, з такої точки зору….

- А я ніколи не бачила ні Каріма, ні Солейлу, ні Брюса. Я не представляю для них ніякої загрози.

Дін подивився втомленим поглядом вдалечінь і раптом кинув:

- Схоже, ми якось замішані в цьому обоє…

- Як?

- Не знаю, але підозрюю, що хтось нас водить за ніс.

- Ти про що?

- Або Солейла щось вткнула, або Карім грає у якісь свої ігри…

Джул усміхнулася й вийшла наперед, повернувшись до коханого обличчям.

- Вважаєш, кронпринцу немає чим більше зайнятися, як удавати, що розшукує принцесу, яку кудись сховали?

- Не знаю, але погодься, що ця ситуація наводить на роздуми: принцеса зникла з палацу повного охорони й опинилася в машині з жителями іншого королівства. Вона не вдягнена, як мусульманка, хоча в машині одні чоловіки. Тобто, або вона їх добре знає, або беззастережно довіряє. Хоча, щоб мусульманка сіла в машину до чоловіка, такого бути в принципі не може. А про принцесу й говорити не варто! Тож швидше за все, вона їх добре знає…

Дін зупинився біля якоїсь рослини з м’язистими стеблами. У неї були зіркоподібні квіти, які виявилися покриті товстим густим волоссям. Та лише Джуліана підійшла ближче, як відчула запах м'яса, що гниє. Джул моментально закрила ніс долонею й спробувала пильніше придивитися до піску. Можливо, десь тут загинула й почала розкладатися якась тваринка. Та навкруги лише вітерець переносив шар червоного піску.

- Що це за запах гнилі, Діне? – пробурмотала Джул, відчуваючи, що її зараз знудить.

- Це стапелія!

- Що?

- Це квіти стапелії так пахнуть….

Джул від несподіванки аж рота відкрила.

- Тобто? Це запах квітки?

Дін усміхнувся й кивнув.

- Не чекала, кохана?

- Ти жартуєш? Квітка не може так смердіти!

Дін нагнувся й простягнув долоні до суцвіття, коли Джул щосили скрикнула:

- Ні! Припини! Я тобі вірю! Запах жахливий! Господи, я зненавиджу квіти….

- Не переймайся! Це ж лише одна з квіток…

- Та від неї ж несе гнилим м’ясом! Чуєш?

Дін розреготався й випрямився.

- Хотів порадувати тебе квітками серед пустелі, а ти така вередлива, кохана!

- Дякую, коханий, але зараз квіти це останнє, про що я можу думати!

- Впевнена?

- Так!

Вони зупинилися у підніжжя височенного бархана. Дін уклав верблюдів на пісок й почав будувати намет для відпочинку. Пронизливий та пекучий вітер, прагнучи звалити їх тимчасове помешкання, з сердитим свистом ковзав по піщаних схилах барханів, підіймаючи в повітря пісок та пил. Простеливши якусь ковдру на пісок, Дін почав розкладати їх небагаті пожитки.

- Пригощайся! Скоро ми приєднаємося до одного з караванів, які ведуть торгівлю в пустелі. Тоді принц Карім нас точно не помітить…

Джуліана взяла один з коржиків і почала жувати. Дін пильно придивився до її обличчя й усміхнувся.

- Смачно?

- Так! З чого ці коржики? Я не такі смакувала у Фахрійє. Ці набагато смачніші!