Глава 16

- Ти знайома з шейхом Солейлою? – Джуліана відчула, як серце затріпотіло в грудній клітці, як піймана пташка.

- Ні! Та я бачила її одного разу в Дубаї, коли їздила з Муталібом на якийсь там з’їзд. Вона гарна жінка, тож мені запам’яталася.

- Що вона тут робила?

- Вони зупинилися, бо їх залізний кінь почав диміти…

- А з ким вона була?

- З декількома чоловіками… Я ще здивувалася тоді, що вона без жіночого супроводу…

- Чоловіки були американці? – запитала Джул, та помітивши, що Фахрійя знизала плечима, простягнула до неї долоню. – Ну, шкіра в них була така, як у мене!

- Ні, вона була з арабами… Муталіб сказав тоді, що вони з королівства Рас-аль-Хайма. Хоча я не розумію, що спільного могло бути у шейхи Солейли й представників королівства Рас-аль-Хайма?

Джул здивовано підняла брови.

- І довго вони у вас були?

- Ні! Переночували й подалися далі….

- Тобто ти бачила всіх чоловіків, які подорожували з принцесою?

- Ти що? Мені не можна розглядати інших чоловіків…

- Та ти ж бачила, що вони араби! А не було серед них такого собі високого чоловіка, як мій Дін, але зі світлою шкірою, як у мене?

- Ви когось шукаєте? – здивовано спитала Фахрійя.

Джул розуміла, що не може сказати правди, але й брехати теж не хотілося.

- Так! Десь тут серед пісків пустелі загубився мій брат….

- Аллах, Аллах! Яке горе! Але серед чоловіків світлошкірого не було… Це точно!

Джул зітхнула.

Де ж тоді Брюс Малколін? І чому Солейла подорожувала в машині з чоловіками іншого королівства? Дідько! Що тут відбувається? Чому вже друга людина говорить про те, що Брюса не має поряд з принцесою Дубай? І яке відношення до всього цього має вона, Джуліана Хілтон? Чому її життю загрожує небезпека?

Питань більше, ніж відповідей. Та зараз на неї дивиться дружина каді, тож немає часу розбиратися в тонкощах справи. Джул простягнула руку й взяла мило.

- Я б теж хотіла тобі зробити подарунок!

Джуліана порилася в сумці й дістала намисто. Його вона придбала на одному з островів, де відпочивала. У Фахрійє загорілися очі. Жінки, вони і в пустелі жінки. Так само люблять прикраси й різні дрібнички.

На очі дружини каді навернулися сльози.

- Ти що, Фахрійє? Не плач, будь ласка!

- Мені ніколи ніхто, крім чоловіка, не дарував подарунки! Я дякую тобі!

Джул міцно обняла жінку, а потім провела її до виходу. А Дін на подвір'ї розводив багаття. Джуліана підійшла ближче, відчуваючи, як несамовита спека обпікає обличчя.

- Ти з непокритими частинами тіла, тому йди в намет! – кинув він.

- Мені обов’язково вдягатися, як мусульманці, Діне?

- До чого тут це? Мусульманки закривають своє обличчя й тіло не тому, що хочуть цього, а тому що вітри й спека обпалюють їх прекрасну шкіру.

- Діне, я знаю спосіб врятувати Латіфу…

- Кого?

- Ну, ту жінку, яку звинуватили в зраді й ледве не позбавили життя!

Він закотив очі й підвівся.

- Слухай, ти знову хочеш створити для нас неприємності? Можливо, ми хоча б спокійно повечеряли разом?

- Це не створить для нас проблему!

- Та невже? Знаючи тебе, мені в це мало віриться!

- Але це так, коханий! За неї можна заплатити п’ятсот діхрам. Я правда, не знаю скільки це, але думаю, ми могли б допомогти їй залишитися в поселенні й отримати можливість повернутися до чоловіка.

- П’ятсот діхрам?

- Так!

- Це трішки більше за сто тридцять доларів…

- Справді?

- Ага.

- Вау! Як мало коштує зрада…

Дін закотив очі й фиркнув:

- Кому платити ці гроші?

- Каді.

- Добре, після вечері сходжу до нього й розв'яжу це питання.

Вони розмістилися на долівці їх намету й Дін поставив перед нею велику сковороду закриту кришкою. Джул усміхнулася й підняла кришку. Під кришкою виявився підрум’янений омлет. Й неземні аромати рознеслися по шатру. Господи, як вона скучила за звичною їжею.

Дін протягнув їй залізну ложку.

- Вибач, вилок немає!

- Нічого! Я скучила за нормальною їжею!

- Я теж! Тому вирішив приготувати омлет…

- Де взяв продукти?

- Ну, гриби купив у бедуїнів, а молоком диких кіз та яйцями диких голубів вони мене пригостили. Тож сьогодні ми ляжемо спати ситі й щасливі.

Джул взяла ложкою шматочок омлету й піднесла до рота. Він пахнув димом і танув у роті. Такої смакоти Джуліана не пробувала, навіть, в найдорожчих ресторанах світу. Вона смакувала омлет, не зводячи захоплених очей з чоловіка. Як добре, що Дін її чоловік. Без нього, вона б вже давно загинула.

- Дуже смачно! Ніколи не пробувала нічого смачнішого!

- Радий, що сподобалося! Звичайно, якби ти не їла ще декілька днів, цей омлет би тобі показався їжею богів!

Джул усміхнулася й простягнула до його рота ложку зі шматком омлету. Дін здивовано підняв брови, але повільно відкрив вуста. Джул спостерігала, як ложка зникає в його роті. Це було доволі еротично. Та ось він зачерпнув ложкою шматок омлету й простягнув їй.

- Ти, напевно, мрієш, щоб я тебе погодував?

Вона мотнула головою.

- Відкривай рот, кохана! Давай!

Джул усміхнулася й повільно розімкнула. А потім вирішила перетворити вечерю на спокусливе дійство. Вона смакувала омлетом, прицмокуючи, видаючи хвалебні вигуки й облизуючи його ложку. А Дін лише облизував губи, ховаючи посмішку. Але очі видали його з потрохами. В них вже танцювали язики пристрасті.

Вік живи, вік учись! Виявляється, чоловіка можна спокусити, навіть, смакуванням вечері. Це круто!

- Я тут випросив для тебе ванну, тож після вечері можеш скупатися. Щоправда, тобі доведеться приймати ванну, як в старих кінофільмах.