- Ти знайома з шейхом Солейлою? – Джуліана відчула, як серце затріпотіло в грудній клітці, як піймана пташка.
- Ні! Та я бачила її одного разу в Дубаї, коли їздила з Муталібом на якийсь там з’їзд. Вона гарна жінка, тож мені запам’яталася.
- Що вона тут робила?
- Вони зупинилися, бо їх залізний кінь почав диміти…
- А з ким вона була?
- З декількома чоловіками… Я ще здивувалася тоді, що вона без жіночого супроводу…
- Чоловіки були американці? – запитала Джул, та помітивши, що Фахрійя знизала плечима, простягнула до неї долоню. – Ну, шкіра в них була така, як у мене!
- Ні, вона була з арабами… Муталіб сказав тоді, що вони з королівства Рас-аль-Хайма. Хоча я не розумію, що спільного могло бути у шейхи Солейли й представників королівства Рас-аль-Хайма?
Джул здивовано підняла брови.
- І довго вони у вас були?
- Ні! Переночували й подалися далі….
- Тобто ти бачила всіх чоловіків, які подорожували з принцесою?
- Ти що? Мені не можна розглядати інших чоловіків…
- Та ти ж бачила, що вони араби! А не було серед них такого собі високого чоловіка, як мій Дін, але зі світлою шкірою, як у мене?
- Ви когось шукаєте? – здивовано спитала Фахрійя.
Джул розуміла, що не може сказати правди, але й брехати теж не хотілося.
- Так! Десь тут серед пісків пустелі загубився мій брат….
- Аллах, Аллах! Яке горе! Але серед чоловіків світлошкірого не було… Це точно!
Джул зітхнула.
Де ж тоді Брюс Малколін? І чому Солейла подорожувала в машині з чоловіками іншого королівства? Дідько! Що тут відбувається? Чому вже друга людина говорить про те, що Брюса не має поряд з принцесою Дубай? І яке відношення до всього цього має вона, Джуліана Хілтон? Чому її життю загрожує небезпека?
Питань більше, ніж відповідей. Та зараз на неї дивиться дружина каді, тож немає часу розбиратися в тонкощах справи. Джул простягнула руку й взяла мило.
- Я б теж хотіла тобі зробити подарунок!
Джуліана порилася в сумці й дістала намисто. Його вона придбала на одному з островів, де відпочивала. У Фахрійє загорілися очі. Жінки, вони і в пустелі жінки. Так само люблять прикраси й різні дрібнички.
На очі дружини каді навернулися сльози.
- Ти що, Фахрійє? Не плач, будь ласка!
- Мені ніколи ніхто, крім чоловіка, не дарував подарунки! Я дякую тобі!
Джул міцно обняла жінку, а потім провела її до виходу. А Дін на подвір'ї розводив багаття. Джуліана підійшла ближче, відчуваючи, як несамовита спека обпікає обличчя.
- Ти з непокритими частинами тіла, тому йди в намет! – кинув він.
- Мені обов’язково вдягатися, як мусульманці, Діне?
- До чого тут це? Мусульманки закривають своє обличчя й тіло не тому, що хочуть цього, а тому що вітри й спека обпалюють їх прекрасну шкіру.
- Діне, я знаю спосіб врятувати Латіфу…
- Кого?
- Ну, ту жінку, яку звинуватили в зраді й ледве не позбавили життя!
Він закотив очі й підвівся.
- Слухай, ти знову хочеш створити для нас неприємності? Можливо, ми хоча б спокійно повечеряли разом?
- Це не створить для нас проблему!
- Та невже? Знаючи тебе, мені в це мало віриться!
- Але це так, коханий! За неї можна заплатити п’ятсот діхрам. Я правда, не знаю скільки це, але думаю, ми могли б допомогти їй залишитися в поселенні й отримати можливість повернутися до чоловіка.
- П’ятсот діхрам?
- Так!
- Це трішки більше за сто тридцять доларів…
- Справді?
- Ага.
- Вау! Як мало коштує зрада…
Дін закотив очі й фиркнув:
- Кому платити ці гроші?
- Каді.
- Добре, після вечері сходжу до нього й розв'яжу це питання.
Вони розмістилися на долівці їх намету й Дін поставив перед нею велику сковороду закриту кришкою. Джул усміхнулася й підняла кришку. Під кришкою виявився підрум’янений омлет. Й неземні аромати рознеслися по шатру. Господи, як вона скучила за звичною їжею.
Дін протягнув їй залізну ложку.
- Вибач, вилок немає!
- Нічого! Я скучила за нормальною їжею!
- Я теж! Тому вирішив приготувати омлет…
- Де взяв продукти?
- Ну, гриби купив у бедуїнів, а молоком диких кіз та яйцями диких голубів вони мене пригостили. Тож сьогодні ми ляжемо спати ситі й щасливі.
Джул взяла ложкою шматочок омлету й піднесла до рота. Він пахнув димом і танув у роті. Такої смакоти Джуліана не пробувала, навіть, в найдорожчих ресторанах світу. Вона смакувала омлет, не зводячи захоплених очей з чоловіка. Як добре, що Дін її чоловік. Без нього, вона б вже давно загинула.
- Дуже смачно! Ніколи не пробувала нічого смачнішого!
- Радий, що сподобалося! Звичайно, якби ти не їла ще декілька днів, цей омлет би тобі показався їжею богів!
Джул усміхнулася й простягнула до його рота ложку зі шматком омлету. Дін здивовано підняв брови, але повільно відкрив вуста. Джул спостерігала, як ложка зникає в його роті. Це було доволі еротично. Та ось він зачерпнув ложкою шматок омлету й простягнув їй.
- Ти, напевно, мрієш, щоб я тебе погодував?
Вона мотнула головою.
- Відкривай рот, кохана! Давай!
Джул усміхнулася й повільно розімкнула. А потім вирішила перетворити вечерю на спокусливе дійство. Вона смакувала омлетом, прицмокуючи, видаючи хвалебні вигуки й облизуючи його ложку. А Дін лише облизував губи, ховаючи посмішку. Але очі видали його з потрохами. В них вже танцювали язики пристрасті.
Вік живи, вік учись! Виявляється, чоловіка можна спокусити, навіть, смакуванням вечері. Це круто!
- Я тут випросив для тебе ванну, тож після вечері можеш скупатися. Щоправда, тобі доведеться приймати ванну, як в старих кінофільмах.