Глава 15

Джул прослідкувала, як знесилена незнайомка підвелася й сіла на піску, а потім повільно повернулася обличчям до власного чоловіка.

- Я не збираюся їсти змію…

Дін важко зітхнув і поглянув їй у вічі.

- Ми на їх землі, в їх країні, тому зобов’язані дотримуватися їх переконань, їх традицій, їх менталітету.

- Та невже? Я згодна не ображати їх жінок, поважати їх чоловіків, цінувати їх дітей, але їсти змій не зобов’язана. Крапка.

- Змії самі по собі не отруйні. Це їх голови отруйні. Тож коли змію вбивають, їй відривають голову. А їх м'ясо доволі смачне, чимось нагадує курятину, хоча я б з цим не погодився… Мені їх м'ясо нагадує м'ясо черепахи.

- Ти їв черепах і змій? – очі Джуліани округлилися від здивування. – Я куштувала суп із черепах. Мені сподобалося!

- М'ясо змій чимось нагадує м'ясо черепах, тож для тебе це не стане шоком….

Джул недовірливо подивилася на чоловіка, важко зітхнувши, промовила:

- Гаразд, я спробую… Але в мене умова: я хочу, щоб вони дозволили такий спосіб очищення і цій жінці…

- Не знаю, чи вдасться їх умовити. Це ж не папуаси…. Бедуїни доволі не дурний народ, тож їх так просто не обдуриш…

- Я все одно не розумію! Чому для очищення їсти саме змій? А не пройти, наприклад, якийсь обряд?

Дін усміхнувся.

- Радій, що вони не вигадали двобій зі скорпіоном або змією….

- Це точно!

А жінка на піску повільно почала підводитися. Джул кинулась до неї й спробувала її підтримати, та незнайомка лише зневажливо фиркнула й відштовхнула дівчину. А потім ледве підвелася й, похитуючись, почвалала геть.

- Вона знає? – дивлячись власному чоловікові в очі, запитала Джул.

- Так…

- Діне, я справді хотіла, як краще! Я не планувала нашкодити їй!

- Знаю!

А до них направилася вкутана в паранджу невисока жінка, яка підійшовши, привіталася ламаною англійською мовою.

- Овва! Ви знаєте англійську? – аж підскочила Джул.

- Так! Я – Фахрійя, дружина каді!

Джул перевела погляд на Діна.

- Каді – це особа духовного сану, воєначальник, суддя бедуїнів.

- Ого! А я – Джуліана, а це мій чоловік Дін Хейліс!

Жінка пильно придивлялася до Діна, а потім перевела погляд на Джул.

- Прошу за мною!

Їх поселили в невеликому наметі. І поки Дін пішов привітатися з тамтешнім шейхом та каді, Фахрійя забрала Джуліану з собою, на жіночу половину поселення.

- Я наробила дурниць, так, Фахрійє?

- Так!

- І невже немає способу врятувати цю жінку?

Дружина каді важко зітхнула.

- Це був єдиний спосіб врятувати Латіфу…

- А якщо сказати, що вона вагітна?

- Та вона ж не вагітна…

- Вони ж не зможуть вигнати її, поки вона носить під серцем дитя?

- Джуліано, вона не зможе довго обдурювати чоловіка. І він має повне право відмовитися від дитяти, оскільки вона зрадила його! Довести його батьківство буде доволі складно!

- Дідько! Невже немає способу вийти з цієї ситуації?

- Є один спосіб, доволі стародавній, але він міг би спрацювати!

- Який?

- Можна відкупитися за зраду, але у Латіфи, скоріше за все, немає жодного діхрам. І заплатити за неї ніхто не зможе, тож цей спосіб не спрацює.

- Діхрам – це ваші гроші?

- Так…

- Ці гроші потрібно заплатити чоловікові?

- Ні, їх платять каді, а вже він витрачає їх на потреби хамули…

- Кого?

- На потреби племені.

Джул усміхнулася.

- І скільки потрібно заплатити за те, щоб Латіфі дозволили залишитися в хамулі й повернутися до чоловіка?

- П’ятсот діхрам…

Джул спробувала перевести цю валюту на долари, але зрозуміла, що не знає курсу валют.

- Мій чоловік може заплатити цю суму, - промовила вона. – Я ж винна в тому, що Латіфа втратила можливість очиститися, тож нам і виправляти ситуацію.

Фахрійя поглянула на дівчину здивованим поглядом.

- Він готовий заплатити за зраду чужої жінки?

- Так, якщо чоловік, з яким вона зрадила, не в змозі врегулювати це питання, то доведеться моєму чоловікові допомогти вам.

- Та чи погодиться ваш чоловік?

- Погодиться! – запевнила Джул. – Я тільки одного не розумію, а чому в зраді звинуватили лише жінку? Вона зрадила сама з собою?

Фахрійя мило усміхнулася й протягнула Джуліані хлібні коржики.

- У нас так і є! До жінки, яка зрадила, ось таке відношення, а чоловік залишається невинним. Тим більше, якщо він неодружений.

- Невже ви готові терпіти таку дискримінацію?

- Дискри… що?

- Чоловіки мають право зраджувати, а жінку, за аналогічний вчинок, піддають тортурам. Це трішки неправильно! Вам не здається, Фахрійє?

- Здається, але… це закони нашого хамулу, тож ми нічого не можемо зробити.

Джул спіймала себе на думці, що готова зробити переворот серед цього хамулу, але вчасно осмикнула себе. Вона не змінить світогляд, менталітет і устрій цього народу за одну хвилину, а от неприємності їм і собі створить.

- Гарні коржики, - прошепотіла вона. – Де берете муку?

- Висушуємо рослини й перетираємо на муку…

Джул завмерла на півдорозі, так і не доставивши хлібний коржик до рота. Вона відчула, як нудота підступила до горла, тож прикрила рот долонею й підняла на Фахрійє свої блакитні очі.

- А проблеми з їжею у вас бувають?

- Ні, ми пристосувалися до таких умов проживання…

Помітивши, що Джуліана більше не їсть хлібні коржики, а дивиться на них так, ніби її уже змушують їсти зміїне м'ясо, Фахрійя запросила Джул до свого шатра. Їх помешкання було доволі просторим, тож Джул озирнулася навкруги. На підлозі шкіра якоїсь тварини, безладно розкидані маленькі подушечки, а в куточку щось схоже на столик. Скудне помешкання, як для воєначальника й духовного наставника племені.