Глава 12

Пісок боляче сік обличчя, потрапляючи в очі, ніс, рот і забиваючись в легені. Джуліана спробувала прикрити обличчя рукою, щоб було не так боляче. Кругом темрява, а зараз ніби ранок. У завиванні та свисті могутнього вітру зникають всі інші звуки. Здається, що саме повітря стало вашим лютим ворогом, тому дівчина втратила лік часу. Вона не знає, скільки часу вона бреде по пустелі слідом за кимось. Час від часу вони падають в пісок, прикрившись чимось з головою, а потім знову йдуть далі. А навкруги вирує буря, завиває вітер, піднімаючи велетенські клуби піску, який набув червоного кольору. Джул здалося, що вона стала персонажем фільму жахів. Такі жахи вона бачила лише в кіно. І їй завжди здавалося що такі видовища в фільмах, то комп’ютерна графіка. Але виявляється такі жахи є насправді в різних куточках планети.

Нарешті, вона відчула, як пісок перестав шматувати її ніжну шкіру. Дівчина спробувала відкрити очі, але відчула пекучий біль від піщинок, які встигли потрапити в очі. Дівчина повільно опускається на коліна і впирається долонями в долівку. Під руками немає піску. Де вона? Й хто її викрав?

Вона тре очі, прагнучи, зупинити печію і зробити все, щоб зір повернувся. І коли фокус в очах поступово налагоджується, вона помічає темну постать біля купи рослин кулястої форми, якими вона милувалася до бурі.

Джул знову потерла очі, які боліли й створювали дискомфорт і повільно сіла на долівку. Схоже, вони в якомусь укритті. Навкруги темрява, а за спиною завіває несамовита буря, яка заносить до входу клуби дрібного піску.

- Як очі? – запитує незнайомець голосом Діна.

Джул ледве не знепритомніла від радості. Це Дін, її Дін!

- Це ти?

- А ти кого чекала побачити?

- Дідько забирай, Хейлісе! Я вже думала мене викрали!

- Мріяла стати полонянкою принца пустелі?

- Я не зрозуміла, що сталося. Що зараз там відбувається?

- Це буря в пустелі. Араби називають її «самум»!

- І надовго ця буря може вирувати?

- Буря може вирувати декілька днів…

- Господи, боже ти мій! Це ж жах якийсь! А чому ми відірвалися від каравану?

- Мені здалося, що принц доволі нещирий! І нам небезпечно бути в його товаристві!

Джул від несподіванки піднялася на ноги.

- Ти хочеш сказати, що ми будемо подорожувати самі?

- І що?

Її вуста іронічно скривилися від почутого. Він зовсім не розуміє небезпеки, яка чатує на них серед пісків пустелі?

- Ти з глузу з'їхав?

- Чому?

- Діне, це пустеля! І тут небезпечно!

- Думаєш, в джунглях було безпечніше?

- До чого тут це?

- Джул, по-іншому не вийде!

- Ти про що?

- Люба, мені не подобаються висловлювання кронпринца й здається він щось замишляє!

- О так! Звичайно, кронпринц тобі не до вподоби! Він же чоловік! І йому подобається твоя дружина!

Лютий погляд насуплених брів попереджав Джул зупинитися, але дівчина проігнорувала це попередження.

- Джуліано, до чого тут його вподобання стосовно тебе?

- Ми залишилися без води, без їжі й даху над головою, тільки тому, що ти приревнував? Тобі не здається, що це егоїзм?
Вольове, до сто біса гарне обличчя, недавно засліплене любов'ю, ніжністю, турботою, в одну мить перетворився на кам'яну маску.

- До твого відома, в 1805 році під час ось такого самума загинуло дві тисячі осіб і півтори тисячі верблюдів. А в 525 році до н. е. від такої бурі загинула багатотисячна армія перського царя Камбіса. Ти й досі вважаєш, що я привів тебе сюди, щоб врятувати від бурі, тільки із-за своїх егоїстичних намірів?

- Можливо, люди й гинули від ось такого пекучого вітру, але ми втекли в пустелю тільки тому, що тобі не сподобалося живий інтерес кронпринца до твоєї дружини?

- Люди не відкриваються йому, вони просто бояться його! З такими темпами ми не знайдемо Брюса і Солейлу…

- Так! А нам, незнайомцям, вони відкриються…

- Джул…

- І коли, дозволь дізнатися, ти вирішив штовхнути нас на вірну смерть?

- Я давно шукав привід втекти з компанії принца…

- А мене ти, бува, не забув поставити до відома?

- Навіщо?

Від несподіванки вона на секунду втратила дар мови, а коли прийшла в себе відчула, що готова роздерти його обличчя на шматки.

- Он як? Нічого, що я теж подорожую у твоїй команді?

- І?

- І маю право знати про те, що плани змінилися!

- Ніби, якби я сказав тобі про те, що збираюся відірватися від каравану принца, ти б заперечувала?

- Звичайно! Я б спробувала тебе відмовити!

- Не думаю, що ми б залишилися там, навіть, попри твою незгоду!

- А навіщо подорожувати в компанії кронпринца й жити в комфорті, якщо краще загинути від спраги або голоду серед пустелі, зате з гордо піднятою головою!

- Джул, ми не загинемо!

- У нас є вода і їжа?

- Води і їжі вдосталь в нас немає! Та ми викрутимося!

Його слова остаточно роздратували її.

- Знаєш, Діне, я не підписувалась на все це! Я прекрасно розумію, що раніше ти думав лише про себе, але зараз з тобою жінка, яка, до речі, не пристосована виживати в пустелі. І можливо, хоч інколи, але ти повинен думати не лише про себе, а й про інших?

Джул помітила, яким крижаним блиском сяяли його очі.

- Я не запрошував тебе їхати зі мною!

- Ну, звичайно! Тепер я винна ще й в тому, що поїхала сюди!

Він повільно склав руки на грудях і зухвалим поглядом окинув її стан.

- Хочеш, щоб я повернув тебе в компанію кронпринца?

Джул завмерла, боячись, навіть, кліпнути повіками. Вона розуміла, що він завівся, але їй було все одно. Подумаєш, приревнував! І що?

- Тільки скажи! І в ту ж хвилину я доставлю тебе до каравану принца…