102

— Ні, я розумію, — говорила Скарлетт. — Але мені потрібно побачити остаточні умови, перш ніж я погоджуся. Так, надішліть мені документ. Дякую.

Вона завершила дзвінок і сперлася стегном об стільницю.

Медісон мовчки поставила чайник.

— Це та сама пропозиція від Рейчел? — запитала вона.

— Так. Платформа хоче зробити серію невеликих живих виступів із розмовами про музику. Їм сподобалося, як я працювала над «Поки ми не зламалися».

— І що вони пропонують?

— Кілька записаних виступів, короткі інтерв'ю, матеріали для їхньої сторінки. Оплата за кожен знімальний день. Але вони хочуть, щоб я також брала участь у додаткових рекламних матеріалах.

— Це вже інші умови.

Скарлетт показала їй телефон.

— Саме це я й сказала. Основний проєкт має одну оплату, а додаткові зйомки повинні оплачуватися окремо. І я хочу бачити, які саме матеріали вони збираються використовувати.

Медісон прочитала повідомлення.

— Звучить розумно.

— Дякую. Я дуже старалася не стати жахливою людиною за ці п'ять хвилин переговорів.

— Не хвилюйся. У тебе ще є цілий день.

Скарлетт розсміялася й притягнула її до себе за талію.

— Ти сьогодні особливо ніжна.

— Я просто хочу, щоб ти підписала хороший договір.

— А я думала, ти хочеш мене поцілувати.

— Це теж.

Медісон поцілувала її першою.

Скарлетт відповіла на поцілунок, але за кілька секунд відсторонилася.

— До речі, ти сьогодні зустрічаєшся з Джессікою?

— Так. Ми обговоримо запитання перед розмовою, а потім запишемо короткий матеріал для збірки.

— Ти хвилюєшся?

— Трохи.

— Через запитання про минулі стосунки?

Медісон кивнула.

Скарлетт на мить замислилася.

— Якщо вони знову спробують витягнути з тебе щось особисте, просто не відповідай.

Медісон повільно підняла на неї очі.

— Я сама вирішу, відповідати чи ні.

— Я не мала на увазі…

— Знаю. Але я сама вирішу.

Скарлетт відпустила її.

— Добре.

У її голосі не було образи, проте Медісон помітила, як змінився вираз її обличчя.

Вона не хотіла починати ранок із суперечки.

Та й не вважала, що між ними сталося щось серйозне.

Просто вони знову опинилися перед тією самою різницею: Скарлетт хотіла захистити кохану людину, а Медісон не хотіла, щоб її захищали від ситуації, з якою вона могла впоратися сама.

— Я не серджуся, — сказала Медісон.

— Я знаю.

— Ти впевнена?

Скарлетт подивилася на неї.

— Ні. Але я намагаюся не вигадувати за тебе твої почуття.

Медісон ледь усміхнулася.

— Це вже прогрес.

— Я можу бути дуже прогресивною, коли мені дають каву.

Вони засміялися, і напруження трохи відступило.

Але розмова залишилася незавершеною.

Обидві це розуміли.

І жодна не стала робити вигляд, що одного поцілунку достатньо, аби розв'язати все.

Кав'ярня, де вони зустрілися з Джессікою, була невеликою й майже порожньою.

Джессіка прийшла першою. Перед нею стояв чай, а поруч лежав роздрукований список запитань.

— Я вже вирішила, що скажу, якщо вони знову запитають, чи допомогла пісня мені остаточно відпустити минуле, — промовила вона замість привітання.

Медісон сіла навпроти.

— І що?

— Що я не вважаю людські почуття домашнім завданням, яке потрібно здати до певної дати.

Медісон засміялася.

— Це чудово.

— Я знаю. Але, мабуть, скажу трохи дипломатичніше.

Вони замовили каву й почали переглядати запитання.

Організатори погодилися змінити формулювання про минулі стосунки. Тепер воно звучало нейтральніше: що авторки хотіли передати слухачам цією композицією?

Це питання влаштовувало обох.

Вони могли розповісти про задум, про суперечки навколо тексту, про кілька варіантів приспіву й про те, чому зрештою відмовилися від надто категоричного фіналу.

— Я не хотіла писати пісню, у якій героїня раптом стає невразливою, — сказала Джессіка. — Мені здається, ми всі втомилися від історій, де людина переживає щось болюче, а наступного дня вже нікому нічого не винна й ніколи не сумує.

— Так, — погодилася Медісон. — Я хотіла, щоб у ній залишилися спогади. Не як покарання, а як частина життя.

Джессіка постукала пальцем по роздруківці.

— Ось це й потрібно сказати. Пісня не обіцяє, що біль зникне. Вона нагадує, що біль не повинен вирішувати за нас усе інше.

Медісон записала фразу в телефон.

— Ти щойно врятувала мою відповідь.

— Не перебільшуй. Я лише гарно сформулювала думку, яку ти вже мала.

Медісон усміхнулася.

Їй сподобалося, як легко вони працювали разом тепер, коли більше не намагалися довести одна одній, чия версія краща.

Вони могли сперечатися про рядок, відкидати невдалі варіанти й повертатися до початку.

І жодна не мусила перемагати.

Коли вони закінчили підготовку, Джессіка зібрала папери.

— До речі, ти вже думала, що робитимеш після виходу збірки?

Медісон на мить замислилася.

— Продовжу писати.

— Я серйозно.

— Я теж.

Джессіка усміхнулася.

— Ти розумієш, що ця пісня може привернути увагу до твоєї роботи?

— Може. А може, її почують кілька людей, яким вона сподобається, і все.

— Ти завжди готуєшся до найменшого результату?

— Ні. Я просто не хочу будувати плани на тому, чого ще не сталося.

Джессіка кивнула.

— Справедливо.

Медісон допила каву.

— Я хочу, щоб люди почули пісню. Але не хочу, щоб після її виходу мені довелося все життя пояснювати, хто мене образив і чому я написала саме ці слова.

— Тоді не пояснюй.

— Це не завжди так просто.

— Знаю. Але ти можеш відповідати за свою музику, не віддаючи людям право на всю свою історію.

Медісон подивилася на неї з вдячністю.

— Ти сьогодні дуже мудра.

— Я пила чай із самого ранку.