98

Виявилося, що існує ще дещо складніше: сидіти в кімнаті з незнайомими людьми й чекати, поки вони почнуть слухати те, що ти створювала місяцями.

До релізу композиції, написаної разом із Джессікою, залишалося трохи більше двох тижнів.

Усі необхідні матеріали були погоджені. Авторські кредити перевірені. Опис композиції виправлений. Дата випуску підтверджена.

Тепер Клер Морган запросила їх на невелику закриту зустріч для учасників незалежної збірки. Організатори планували представити фінальні версії кількох композицій, обговорити підготовку до релізу й дати авторам можливість почути їхні роботи в одному приміщенні, на нормальному обладнанні, без студійних навушників і звичного відчуття контролю над кожною деталлю.

Це не була публічна прем'єра.

Запис ще не виходив у світ.

Але вперше його мали слухати люди, які не знали, як саме він створювався.

І Медісон це лякало.

— Ти вже десять хвилин дивишся на одну й ту саму чашку, — сказала Скарлетт.

Медісон підняла очі.

— Вона дуже цікава.

— Що саме тебе в ній зацікавило?

— Її форма.

— А колір?

— Теж.

Скарлетт сіла навпроти й схрестила руки на грудях.

— Ти нестерпна, коли хвилюєшся.

— А ти нестерпна, коли це помічаєш.

— Тобто ми ідеально підходимо одна одній.

Медісон усміхнулася, але майже відразу знову подивилася на телефон.

Скарлетт помітила це.

— Ти хочеш, щоб я пішла з тобою?

Медісон задумалася.

— Я хочу, щоб ти була поруч. Але не хочу, щоб ти відчувала, ніби мусиш бути там через мене.

— Я не відчуваю, що мушу.

— Ти впевнена?

Скарлетт нахилила голову.

— Медісон, я сама вирішую, куди йти. Якщо я хочу провести з тобою цей вечір, це мій вибір. Не твоя відповідальність.

Медісон опустила погляд.

— Вибач. Я просто не хочу, щоб мої переживання ставали твоїми обов'язками.

Скарлетт простягнула руку через стіл.

— Твої переживання не стають моїми обов'язками лише тому, що я тебе люблю. Але я можу захотіти розділити їх із тобою.

Медісон переплела їхні пальці.

— Іноді я не знаю, як дозволити комусь допомогти, не відчуваючи, що тепер повинна щось віддати натомість.

Скарлетт трохи стиснула її руку.

— Тоді вважай це моїм добровільним внеском у твою боротьбу з чашками.

Медісон розсміялася.

— Ти жахлива.

— Але ти мене запросиш?

— На зустріч?

— Ні, на побачення. З чашкою. Вона, здається, тобі дуже подобається.

Медісон потягнула її до себе й поцілувала.

— Так. Запрошую.

— Чудово. Тоді я оберу, що ми їстимемо після.

— Тільки не той десерт із лавандою.

— Я знала, що ти не здатна на справжню романтику.

У день зустрічі Медісон і Джессіка приїхали до студійного простору майже одночасно.

Джессіка тримала в руках паперовий стаканчик кави й виглядала значно спокійнішою, ніж Медісон.

— Ти готова? — запитала вона.

— Ні.

— Чудово. Я теж.

Медісон здивовано подивилася на неї.

Джессіка засміялася.

— Що? Ти думала, що я сьогодні прокинулася й вирішила більше ніколи не хвилюватися?

— Ти виглядаєш так, ніби все під контролем.

— Це тому, що я випила каву й одягнула жакет. У мене дуже проста система самообману.

Медісон розсміялася.

Вони зайшли до кімнати, де вже зібралися кілька авторів, виконавців і членів команди збірки.

Клер привітала їх і коротко пояснила порядок зустрічі.

Спочатку мали прослухати фінальні версії композицій. Потім кожен автор міг поділитися враженнями, поставити запитання або запропонувати технічні уточнення. Жодних публічних матеріалів із цієї зустрічі не планували.

— Це не тест і не конкурс, — нагадала Клер. — Нам важливо переконатися, що всі чують свої роботи саме в тій версії, яку погодили, і мають змогу повідомити про проблеми до релізу.

Медісон кивнула.

Вона знала це.

Проте знати, що ніхто не оцінюватиме її як особистість, було значно легше, ніж перестати сприймати кожну реакцію як оцінку власної роботи.

Першою прозвучала композиція іншого виконавця.

Медісон слухала уважно, намагаючись зосередитися на музиці, а не на тому, що станеться далі.

Потім пролунала ще одна пісня.

Хтось записав коротку нотатку. Хтось усміхнувся. Хтось тихо обговорив із сусідом звук басу.

Нічого драматичного.

Ніхто не виходив із кімнати, не кричав від захоплення й не оголошував, що почув найкращу композицію у своєму житті.

Це була звичайна професійна зустріч.

І саме ця звичайність поступово допомагала Медісон заспокоїтися.

Нарешті Клер назвала її ім'я та ім'я Джессіки.

— Наступна композиція — їхня спільна робота. Запис погоджений для включення до збірки.

Медісон відчула, як Джессіка торкнулася її ліктя.

— Дихай, — прошепотіла та.

— Я дихаю.

— Тоді перестань робити це так, ніби зараз здаватимеш іспит.

Медісон спробувала всміхнутися.

І за мить у кімнаті зазвучала їхня пісня.

Перші секунди Медісон слухала майже механічно.

Вона впізнавала кожен звук.

Ось вступ, який вони довго обговорювали.

Ось тихий інструментальний фрагмент перед другим куплетом.

Ось вокальна доріжка, яку вони записували кілька разів, перш ніж обрати потрібний варіант.

Вона пам'ятала, де сумнівалася, де сперечалася з Джессікою, де просила змінити гучність, а де була готова відмовитися від цілого фрагмента.

А потім пісня перейшла до приспіву.

Медісон перестала згадувати студійні сесії.

Вона почула композицію як цілісну історію.

Не ідеальну.

Не таку, у якій кожен звук здавався бездоганним.

Але чесну.

Коли прозвучали останні ноти, ніхто не заговорив одразу.

Клер дозволила тиші тривати кілька секунд, а потім запитала:

— Які у вас враження від фінальної версії?

Першим відповів чоловік із команди технічного супроводу.