97

Це траплялося нечасто. Зазвичай Медісон першою тягнулася до телефону, перевіряла повідомлення й намагалася переконати себе, що п'ять хвилин у ліжку не перетворяться на пів години. Скарлетт же могла спокійно проспати до останнього моменту, а потім за десять хвилин зібратися так, ніби весь ранок був заздалегідь спланований.

Сьогодні все було навпаки.

Скарлетт лежала на спині, дивилася в стелю й слухала, як Медісон тихо дихає поруч.

Її телефон лежав на тумбочці.

Жодних нових повідомлень від батька.

Вона не знала, чого хоче більше: щоб він відповів чи щоб залишив її в спокої.

Відсутність відповіді давала простір для надії. Можливо, Роберт прочитав її слова й вирішив подумати. Можливо, зрозумів, що цього разу вона не просить дозволу на власне життя.

Але мовчання могло означати й інше.

Що він просто не вважав її повідомлення вартим відповіді.

— Ти так голосно думаєш, що я не можу спати.

Скарлетт повернула голову.

Медісон не розплющувала очей.

— Я нічого не кажу.

— Саме це й підозріло.

Скарлетт усміхнулася.

— Вибач.

Медісон нарешті подивилася на неї.

— Він відповів?

— Ні.

— Ти хочеш, щоб відповів?

Скарлетт помовчала.

— Так. І ні.

— Це дуже конкретно.

— Я хочу, щоб він мене почув. Але не хочу знову пояснювати, чому моє життя не повинно відповідати його уявленням про правильне майбутнє.

Медісон перевернулася на бік.

— Тоді, можливо, тобі не потрібно сьогодні нічого пояснювати.

— А якщо він вирішить, що я уникаю розмови?

— Ти вже сказала, що готова говорити. Ти не зобов'язана повторювати це щодня, щоб довести серйозність своїх намірів.

Скарлетт провела пальцем по краю ковдри.

— Ти вмієш робити складні речі простішими.

— Не всі. Наприклад, я досі не розумію, як ти можеш любити каву без цукру.

— Це називається смаком.

— Це називається покаранням.

Скарлетт тихо засміялася.

Медісон підсунулася ближче й поцілувала її в плече.

— Сьогодні не потрібно вирішувати все, що стосується твого батька, — сказала вона. — У тебе є власні справи. У мене теж. Ми можемо прожити звичайний день, навіть якщо деякі питання залишаються відкритими.

— А якщо я не зможу перестати про це думати?

— Тоді думатимеш. Але хоча б поснідай.

Скарлетт повернулася до неї.

— Ти романтично мене підтримуєш.

— Я підтримую тебе практично. Романтично я можу тебе поцілувати.

— І що ти обираєш?

Медісон усміхнулася.

— Я здатна поєднувати обидва варіанти.

Вона поцілувала Скарлетт.

На кілька хвилин телефон перестав мати значення.

А потім на тумбочці завібрував.

Скарлетт відсторонилася першою.

На екрані було ім'я батька.

Повідомлення складалося з кількох абзаців.

Скарлетт прочитала його один раз.

Потім другий.

«Я прочитав твоє повідомлення. Я не сумніваюся, що ти здатна добре виступати. У тебе завжди була схильність до музики, і я ніколи цього не заперечував.

Але я бачу, скільки нестабільності є в цій сфері. Ти можеш роками працювати без гарантій результату. Я пропонував стажування не для того, щоб контролювати тебе, а тому, що хотів забезпечити тобі нормальне майбутнє.

Я не збираюся забороняти тобі співати. Але не очікуй, що я називатиму кожне твоє рішення правильним. Якщо ти хочеш самостійності, доведеться прийняти й відповідальність за наслідки».

Скарлетт опустила телефон.

Вона не відчула полегшення.

Але й того гострого болю, на який очікувала, не було.

Роберт не вибачився. Не визнав, що його слова могли ранити. Не сказав, що пишається нею.

Водночас він не відмовлявся від розмови й не вимагав негайно повернутися до стажування.

Він залишив двері відчиненими, але не зробив кроку назустріч.

— Що він написав? — тихо запитала Медісон.

Скарлетт простягнула їй телефон.

Медісон прочитала повідомлення й повернула його.

— Ти хочеш відповісти?

— Не знаю.

— Тоді не відповідай, поки не зрозумієш, навіщо тобі це потрібно.

Скарлетт сіла на ліжку.

— Мене дратує, що він говорить про відповідальність так, ніби я ніколи про неї не думала.

— Можливо, він справді хвилюється за твоє майбутнє.

— Я знаю.

Вона повернулася до Медісон.

— І саме це найскладніше. Я не можу просто сказати собі, що він погана людина й тому його думка не має значення. Він мій батько. Я знаю, що він хоче для мене безпеки. Але його уявлення про безпеку означає, що я повинна відмовитися від речей, які важливі для мене.

Медісон слухала, не перебиваючи.

— Я не хочу все життя доводити йому, що можу заробляти, що можу знайти роботу, що музика для мене не просто примха. Але й не хочу робити вигляд, що його слова мене більше не зачіпають.

— Тобі й не потрібно робити вигляд.

Скарлетт опустила голову.

— Я думала, що коли перестану залежати від його грошей, мені стане легше.

— Можливо, стане. Але це не означає, що ти перестанеш хотіти його підтримки.

Скарлетт мовчала.

Медісон обережно взяла її за руку.

— Ти можеш любити батька й не погоджуватися з ним. Можеш розуміти його страхи й усе одно не дозволяти їм вирішувати за тебе.

— А якщо він ніколи не погодиться з моїм вибором?

— Тоді це буде боляче. Але його незгода не перетворить твій вибір на помилку автоматично.

Скарлетт заплющила очі.

Їй хотілося почути зовсім інші слова.

Щось просте.

Я радий, що ти знайшла те, що любиш.

Я бачу, як ти стараєшся.

Я не все розумію, але хочу дізнатися більше.

Вона хотіла цього не як доросла жінка, що будує власну кар'єру, а як донька, яка все ще сподівалася, що одного дня батько подивиться на неї без бажання виправити.

— Я не хочу відповідати йому зараз, — сказала вона.

— Тоді не відповідай.

Скарлетт повернулася до Медісон і притулилася до неї.